Розділ 5

Виділений мені у поводирі хлопчина, гордий довірою, а тому поважний, як гиндик, чинно йшов попереду, героїчно збиваючи гнучким прутом фіолетові головки з придорожніх кущів татарського колючника. Приблизно кожні п'ятнадцять-двадцять кроків малий озирався і, побачивши, що я наганяю, тікав уперед, щоб ще трохи повоювати зі злим і непримиренним ворогом.

Вибір Титича упав саме на цього хлопця відразу з багатьох причин. По-перше, — у селі кожна пара рук була на рахунку, і нікого з дорослих від роботи староста не хотів відривати, а по-друге, — Щек доводився Дорофію, старості Приозерного, рідним племінником. Що хоч і не надавало місії солідності, зате переводило її в довірчу площину.

У моєму минулому житті, в тому боці, куди так жваво крокував Щек, починалися великі болотисті ліси, — і лише невеликий хутір у п'ять хат із відповідною назвою Виспа, що польською означає Острів, доживав там останні дні. Наче древній форпост цивілізації. Наочно демонструючи, що людина здатна залізти куди завгодно: у будь-які нетрі та на будь-які кручі, але по-справжньому приживається лише там, де їй привільно.

Над головою сірими цятками зависла пара жайворонків, весело і безтурботно оголошуючи околиці передзвоном кришталевих дзвіночків, змінивши закоханих солов'їв, що притомилися від оспівування сходу сонця. А воно, тільки-но виглянувши з-за обрію, вже відчутно нагрівало потилицю, щедро обіцяючи ще один спекотний, літній день.

Як же я люблю дорогу. Жодних турбот, окрім найнагальніших, бо в точці «А» тебе вже немає, а в точці «Б» ще немає. І значить, від тебе зовсім нічого не залежить. Ідеальний час для роздумів чи думок. До речі, прошу не плутати одне з одним. Бо думи — вони про весь світ і загальне благо, а думки — щось чіткіше сформульоване, так би мовити, для особистого користування. Звичайно, цим гідним та поважним ділом набагато зручніше займатися, скажімо, лежачи на м'якій полиці купейного вагона, ніж пересуваючись на своїх двох, але і так непогано. Літнього ранку у супроводі легкого, попутного вітерця, що ще дає прохолоду, сім кілометрів — не відстань, а прогулянка. Моціон.

Взагалі цілком можна було влаштуватися з комфортом і зараз.

Взяти, наприклад, віз, застелити його м'яким сіном і мандрувати, дивлячись у небо. Але коней у селі зроду не було, а запрягати пару волів, для транспортування однієї задни… у сенсі однієї людини, на відстань в одну милю* (*стара миля рівна 7 верстам, приблизно 7,5 км), смішно. Тим більше що при крейсерській швидкості круторогої упряжки, я дістався б до Приозерного, у кращому випадку, якраз до полудня...

До речі, про часи ті і теперішні. Поки колесо знову не закрутилося, варто прикинути варіанти та власні можливості. Реальні, а чи не надумані. Героїзм та інші «душі прекрасні пориви» ніхто не скасовує, але ж треба і з майбутнім визначатися. Хоча б із найближчим.

Навряд чи роль Захисника пари сіл — межа мрій молодого та амбітного вихідця з третього тисячоліття… Ясний пень, я не Конан, який варвар, тож імперії собі в намисто нанизувати мечем не стану. Життя — не книга. Тут нагород трохи менше, зате охочих напнути корону чи обруч, знявши їх перед цим із попереднього власника, разом із головою — набагато більше. І самозванців б'ють не лише підсвічниками. Але, при цьому, деякий, неправильно лежачий шматочок, із загального стола, поцупити не злочин. А цілком навіть закономірне та здійсненне бажання. У межах місцевого Кримінального кодексу. Вшановувати який, нам заповів ще Остап Сулейман Берта Марія Бендер-бей.

От уже й справді: знав би прикуп — жив би в Сочі...

Адже, як я не пижився, насправді зовсім не був упевнений, що імператорські дізнавачі визнають права селян Виселок на свободу та самовизначення. Незважаючи на дотримання букви закону та наявність троля.

Будь-якій цивілізованій людині чудово відома приказка: «Закон, що дишло…»

Піднімуть вереск прихильники гоблінів, піднесуть інформацію про наші дії у своїй інтерпретації, і зовсім не факт, що Імператор заступиться за селян. Достатньо згадати ситуацію в останні передвоєнні місяці в Союзі. Коли, бажаючи виграти час на підготовку до нападу, влада заплющувала очі на всі провокації і до останньої години дотримувалася букви пакту. Нещадно, аби не спустити передчасно гачок, присікаючи всі прояви, так званого, «панікерства». Важко приймати рішення, не володіючи інформацією. Ось якби знати напевно, що Імператор уже перевів подих і дозрів для продовження правого діла — перемоги одного, окремо взятого людства над усіма іншими расами та народами.

Погодьтеся, мир на ганебних для себе умовах переможець може підписати з єдиною метою — щоб уникнути безглуздих втрат. Трохи відступити, відпочити, перегрупувати сили. Зайвими поступками, як би продемонструвати свою уявну слабкість і тим самим приспати пильність ворога. Так би мовити, відійти на дистанцію розбігу. А потім, дочекавшись слушної нагоди, рішучим, блискавичним і неодмінно, превентивним ударом добити ворога, що розслабився і нічого не підозрює.

Ех, якби знати напевно, що цей момент настав! Тоді наша партизанщина потрапила б Імператору в масть. І нелюдь, у відповідь на свою вимогу «суворо провчити бунтівників», здобула б не показову прочуханку селян, а повну і остаточну перемогу сил Імперії над усіма вимушеними союзниками. Натомість, якщо ми висунемося заздалегідь, тим самим зірвавши таємні плани государя — Висілки не лише зрівняють із землею, а й попелище сіллю засиплють. Ті ж «леопарди», тільки зі справжніми значками на обладунку, і виконають вирок…

От і думай, Владе Твердиличу, як між цим молотом і ковадлом не тільки вціліти, а й з наваром залишитися. І слава Всевишньому, що Лупоокі, самі того не підозрюючи, полегшили мені завдання. Зовсім трохи, але все ж таки…