Розділ 3

Титич прийшов раніше. Похмуро сів за стіл, звично витяг люльку, але набивати не став — крутив у руках. Нагадуючи пародію на одного історичного персонажа, знайомого мені з радянських військових фільмів, звичайно. Тільки кітеля не вистачало.

— Я згоден, Владиславе Твердиличу, — промовив тихо, але цілком виразно. — Приймай командування над Виселками. Двом смертям не бувати, а однієї... Люди ми, чи худоба безсловесна.

— Та перестань, дядьку Ярополку, — присів я навпроти. — Чого ти, як перед новобранцями? Ні тебе, ні мене агітувати не треба, а більше нікого в хаті нема. Поговоримо про справу.

— І справді, — хмикнув той, глянув на порожню люльку, подумав і засунув її за пояс. — Щось я теє… Старію…

— Встигнеш ще постаріти, — відмахнувся я. — Давай спробуємо дожити, спочатку.

Ярополк, почувши нетерпіння в моєму тоні, змовчав і тільки зробив уважне обличчя.

— Тепер про командування. Вибач, Ярополку Титичу, але керувати опором Виселок доведеться тобі особисто. Оскільки, я — лише найманець, а ти — староста села, яке належить тролю на ім'я Хазяїн. Запам'ятай це так міцно, щоб навіть, тьху-тьху-тьху, на дибі не зміг зректися!.. І всім вдовбай у голову. Щоб жодного сумніву не виникало. Особливо у сусідів та гоблінів. Тому що в цьому… — я підніс вказівний перст і дав можливість старості помилуватися ним якийсь час, — успіх усієї нашої справи. А найголовніше — прощення та схвалення Імператора.

— Це я засвоїв, — кивнув староста. — Інакше ні про яку згоду і розмови не було б. Але що робити?

— Ну, ти й спитав. Як дитя мале. Прокинься, Титичу! Чи зовсім службу забув? Які ще додаткові розпорядження потрібні? Ополчення збирати?.. Амуніцію перевірити?.. Добро ховати?.. Худобу на далеке пасовище переганяти!.. До сусідів у гості навідатися... Може, вони теж дивлячись на наш приклад, захочуть під владу троля перейти? Як вважаєш?

Відповісти Титич не встиг. З вулиці почулися квапливі кроки, а через пару секунд у будинок влетіла Листиця. Розчервоніла, скуйовджена. Словом: жива ілюстрація до сценки «Пожежа!»

— Що трапилося?

— Гобліни нападуть на Виселки завтра, вранці!

Ось як? У селян в клані «тайнус агентус» є? Щось не зростається у такому розкладі. Занадто складна комбінація.

— Це точно?

Запитання ми зі старостою поставили майже одночасно. Ага, значить, звістка і для нього несподіванка.

— Засічина донька матері звістку передала.

А ось це багато що пояснює. Моє припущення не надто хибне. Лише треба було згадати розповідь Листиці, про те, що жінки, що натерпілися від самотності, часом йдуть жити до нелюдів. А дочірні почуття не у всіх атрофуються через зміну місця проживання.

— І що ж їм так закортіло? — продовжив допит Титич.

— Теша казала, що завтра тут будуть воїни клану Вухатих.

— Он що, — кивнув староста і пояснив мені. — Вожді вирішили нам за свого воїна помститися.

Логіка є. Відвикли, мабуть, гобліни, що можна й отримати відкоша по загребущих зелених лапках. Залишилося прояснити два невеликі, але суттєві питання.

— І звідки це їй відомо? Одна баба казала?

— Тиша третя дружина шамана племені.

Ще цікавіше.

— І ти їй довіряєш?

— Тиша не сама пішла, — і хоч питав я старосту, відповіла Листиця. А Титич похмуро промовчав. — Того року неврожай був…

Зрозуміло. Вибачте, що спитав. Якщо грошей та продуктів для погашення заборгованості немає, чому б не розплатитися із супостатом зайвою дівкою. Гаразд проїхали… Спишемо на суворі будні тутешнього життя. Відповідь вважатимемо вичерпною, хоча я не ризикнув би так безоглядно вірити словам дівчини, тобою ж відданої в рабство. Але до чужого монастиря зі своїм статутом не ходять, а тому повернемося до попередньої теми.

— Але вона й не заперечувала… — наче прочитавши мої думки, продовжила Листиця. — Тиша страшненька вродила…

Угу. Чорт ногу зломить із цими бабськими заморочками. «Кохає… не любить… плюне… поцілує...»

— Зле, Владе… — це Титич.

— Не зрозумів? — прийшла моя черга робити здивовану морду обличчя. — Звістка неприємна, з цим згоден. Але що від цього змінилося? Так, ми не розраховували на поповнення у лавах ворогів і не чекали їх так швидко, але про те, що бійки не уникнути — знали. Тому не бачу приводу для паніки. Лише, доведеться трохи швидше ворушитися.

— Зробити за одну добу те, що планували на два тижні? — покрутив головою староста.

— Нічого, Титичу, — усміхнувся я, старанно демонструючи свою впевненість. — Очам страшно, а руки роблять. Ось побачиш, у нас все вийде. А що несподівано все, так в цьому і плюс є. Сумніви не замордують. Люди злякатися не встигнуть... Адже знаєш, що немає нічого гіршого, ніж чекати на початок бою. Сім потів зійде, поки робота почнеться...

— Це ще не все, — Листиця сіла на ліжко. — Іскра сказала, що Висілки накриті «Тінню яструба».

— Ось тепер можна не сумніватися: гобліни всерйоз за нас взялися... — спохмурнів ще більше староста. — Ми навіть голуба до столиці, з повідомленням про напад, відправити не зможемо .