Розділ 2

  Вдихнувши дим від люльки Ярополка, я раптом зрозумів, що жодного разу, з того першого перекуру на порозі «рідної» хати, не потягнувся за цигарками. Цікавий ефект від перенесення. Треба запатентувати, у плані боротьби з надприбутком тютюнових магнатів. А то цікава тенденція проглядається: що більше куріння забороняють, то дорожчими стають цигарки.

Захопився. Слава Богу, особисто мене всі ці інфляційні питання більше не стосуються. Як і здивування: чому пляшка звичайної води з розчиненою в ній вуглекислотою коштує дорожче за літр молока? Завжди і скрізь люди самі перетворюють своє життя на пекло, в міру власних бажань та розуміння. Наприклад, ніхто ж не змушував американських чи якихось інших аборигенів міняти золото на скляне намисто. Зрозуміло, що потім краще озброєні прибульці витрусили б з них усе до крихти, але спочатку самі несли. Показуючи, чим багаті.

Отже, відкинемо філософію і повернемося до баранів. Оскільки відпрацьовувати всі надані громадою блага, мені доведеться по-дорослому. Без знижок на вік, досвід та міську прописку.

— Ось що я думаю, дядьку Ярополку, — присів я поруч із димлячим, як невеликий винокурний завод, старостою, на одну з лежанок, збитих із товстих дощок. — За ті два тижні, що в нас залишилися, треба добре перевірити все добро, що тут зберігається, і максимально поповнити запаси. А ще краще, перетворити вежу на тимчасове сховище взагалі всього, що тільки цінного є в селі. Щоб у будинках залишалися лише найнеобхідніші в побуті речі. Та й то — з тих, що найгірші. Таке, що можна вхопити до рук і втекти, а коли пропаде, так і не шкода.

— Це можна, — кивнув староста. — Яке майно у селянина? Лише те, що на ньому. Головне добро — худоба, птиця, свині... Їх куди подіти? Вирізати? Жаль... Особливо корів. Поки з телички гарна дійна корівка виросте, роки чотири чекати треба. Та й то, не завжди вгадаєш…

— Навіщо різати? Худобу відженемо подалі і сховаємо.

— Владе, — трохи подивився на мене Титич. — Я розумію, що «пантери» багато чому такому навчені, що мені й не снилося. Але поясни: як можна затерти сліди від стада в сотню голів, та ще й так, щоб їх навіть хог-гобліни не помітили? Я вже не говорю, про те, що шаман клану завжди худобу вистежити зможе, якщо хоч один «корж» знайде, тижневої свіжості.

— Та хоч два, — посміхнувся я. — Уяви собі, дядьку Ярополку, що ти той самий слідопит гоблінів, якого послали зниклих корів відшукати. Уявив?

— Владе, який слідопит? — обурено чмихнув староста. — Бабця Немига, по витоптаній і випасеній землі місце, де стадо в сотню голів проходило, на дотик знайде.

— Бабця Немига, кажеш? Угу… Тоді скажи мені, Зіркий Сокіл, а що подумає бабуся, побачивши чи намацавши поверх землі, розпушеної коров'ячими ратицями, сліди, залишені тролем?

— Поверх… — Титич задумався. — Ти хочеш сказати?..

— Ну, ну… — заохотив я розумовий процес.

— Гобліни мають вирішити, що наших корів викрав троль?

— Вкрав, не вкрав, але встиг знайти стадо раніше, — кивнув я. — І тепер їм доведеться відбирати корів у печерного велетня. Ризикнуть?

Староста якийсь час розглядав чубук люльки, та так пильно, наче на ньому була надряпана відповідь.

— Якщо в селі залишиться ще хоч якась живність, то навряд. Вбити троля не так просто, та й зв'язуватися з ними собі дорожче. Вони хоч і не злопам'ятні… Точніше — забувають все швидко. Але хто його знає. А побачити одного разу біля своїх багать дюжину розлючених печерних велетнів, ніхто не мріє. Гобліни розумом не блищать, але й не божевільні. Факт… Гм, а що, Владе Твердиличу, гарна вигадка. Але, як ми потім самі з… Хазяїном розберемося?

— Чесно? Поки що над цим не замислювався, але варіантів багато. Починаючи з того, що, як ти сказав, вони швидко забувають про все. Не бери в голову, Титичу. Як обхитрувати хлопця я вигадаю, давай про справу…

— Давай… — староста була сама поступливість і уважність. Щойно в рот не заглядав.

— А вигадка моя така. Ще до поєдинку оголосити гоблінам, що село тепер належить тролям. І якщо вони хочуть це оскаржити, то всі питання та претензії до Хазяїна села.

— Думаєш, один троль із цілим кланом упорається? — Покрутив головою Титич. — Сумніваюся. А якщо велетень родичів покличе своє майно відстоювати, то краще Виселкам ще один клан годувати.

— Ніхто нікого не зватиме, — поспішив я заспокоїти старосту. — Скажи, ось ви данину Лупооким платите тільки тому, що самі не можете відбитися чи з якоїсь іншої причини?

— Відбитися, мабуть, ми змогли б, — потяг погаслу трубку в рот староста. Затягнувся, навіть не помітивши, що диму немає, і продовжив:

— У селі сорок вісім дворів. Чоловіків, які вміють тримати зброю, щоправда, лише шістнадцять. Ти ж бачив їх майже всіх. Коли до Одноокої печери ходили… Та дюжини дві старших підлітків набереться. Тільки які з них бійці? Спис, стрілу подати. Камінь на голову скинути, пожежу загасити… Ну, і баб із півсотні. Тих, хто смерті віддасть перевагу, ніж гоблінам на наругу залишатися. Ці з вилами та косами хоч на троля піду. Вишкіл, ясна річ, ніякий, — поляжуть швидко. Але зате люті в них на трьох мужиків вистачить. Тож із сотнею, а то й більше зелених недомірків, Висілки впоралися б. Але тільки потім, якщо я в бою не загину — мене стратять. Як бунтівника і заколотника. Цілком можливо, що й з усім селом разом… Ось тобі, Владе, і вся причина.