Розділ 1

ЧАСТИНА ДРУГА

(альтернативна)

Староста напевно вліз у вікно. Принаймні вчора, перш ніж забратися на ліжко до Листиці, я особисто підпирав двері лавкою. Ну що ти скажеш? Не хата, а прохідний двір. День відчинених дверей, мля… У казармі хоч черговий попереджав... А тут — від несподіванки заїкою стати можна.

«Не зрозумів?! У мене що дежавю? Сцена друга, дубль третій? Ми все це вже проходили. Зараз я повернуся до нього спиною, а він покашляє, привертаючи увагу»

— Кхе-кхе...

— Ну, до чого ж ти, Титичу, настирливий… — пробурчав, розвертаючись назад. Болісно намагаючись зрозуміти, де сон, а де дійсність… І що сталося насправді?.. Невже вся ескапада і решта пригод та див на острові була лише сном? — Чисто муха. Хіба не бачиш, люди спочивають?..

— Хто рано встає, тому Бог дає, — ні на грам не знітившись, промовив староста.

— Ти б хоч відвернувся, дядьку Ярополку, — обурилася Листиця, схоплюючись із ліжка і квапливо одягаючись. — Очі твої безсоромні. Сивий весь, а туди ж…

— Ось ще, — пирхнув староста, але нахилив голову. — Голої дівки я не бачив чи що?. Пам'ятаю, одного разу табір орків розгромили, та обоз із полоненими відбили... Такого надивився... Не тільки без одягу, а й зовсім без шкіри... Так, красуне. А тому, ти не лайся і нам не заважай. Я ж не на млинці завітав. Не забув, Владе, що Гирдрим учора сказав? Два тижні миттю пролетять. І охнути не встигнемо, як він повернеться. Тільки тепер, боюся, клан Лупооких постарається найманця сильнішого за гхнола відшукати. Тож вилежуватися ніколи.

— Ага, — кивнув я, не так вслухаючись у його слова, як намагаючись зосередитись на власних відчуттях. При цьому відповідь злітала з язика сама, ніби в потрібний момент хтось прокручував записаний заздалегідь звуковий файл.

— Прямо горить і палає все навколо. Зізнайся краще, що тобі не дає спокою наша незакінчена розмова. Цікавість розбирає…

— Це теж, — не став огинатися староста. — Я ж і до велетня нашого сходив. Спить, сердешний… Геть знесилів. Ну і нехай собі… Я пару хлопців біля нього залишив…

Голос Титича то ставав голоснішим, то опускався майже до шепоту і зникав. Проте я наперед знав кожне вимовлене ним слово. Та й відповіді, схоже, вивчив на зубок. Кумедно. Натуральний «День бабака».

— Ось чого я точно не прагну... — підніматися не хотілося, але хіба ж від такої п'явки відчепишся. Та й з цими чудасіями треба розібратися. — І взагалі, краще поясни, як ти в замкнені двері увійти примудрився?

— Чому в замкнену? — здивувався Титич.

— Ой, — подала голос Листиця. — А я ще, коли вночі надвір виходила, подумала: чого це лава до дверей притулена?..

— Зрозуміло, — пробурчав я. Сплю, як убитий, і нічого не чую. Недарма все це. Ох, недарма. Явно чаклунством віддає. Може, і пам'ять від цього з'явилася?

— Гаразд, забули… Але тільки, ти вже будь добра, наступного разу, питай спершу…

— Спали ви, Владиславе Твердиличу, надто солодко, — повинилася… дівчина.

Ось саме так — дівчина! Мені більше подобається. І, схоже, це рішення я теж уже приймав. Та що за нісенітниця така?

Я обережно потряс головою, ніби перевіряв, чи не зник її вміст. Ні, за відчуттям тяжкості — все на місці.

— Сідай до столу, Владе, — запросив Ярополк, ніби був тут господарем. Втім, на те він і староста, щоб скрізь почуватися як удома. — Тут бринза ще залишилася, млинців ціла гірка. Яблуко… Замори хробака, та й давай поговоримо. Не тягни вола, за… хвіст? Скільки можна?

Якби хтось знав, як мені хотілося розповісти хоч комусь усю правду — про себе, про свій світ. А вже потім ділитися планами та сумнівами. Але такі знання передчасні і марні. Як спроба пояснювати маленьким дітям, звідки вони беруться. У потрібний час — всі і так про все дізнаються, а до цього — нехай краще виглядають лелек на капустяних грядках.

  Я підійшов до столу. Взяв глечик. Порожній… Поставив назад. Відібрав у Титича кухоль і допив у два ковтки, навіть не розібравши, що саме в ньому хлюпалося. Потім замотав шматок сиру в два млинці і вказав старості на двері.

— Раз ти вже все одно мене підняв, то ходімо, на сторожову вежу подивимося. Заодно й поговоримо. Щоб час даремно не гаяти. А ти, Листице, не поспішай... Готуй спокійно. До обіду повернусь.

— І то правда, — Ярополк поліз із-за столу.

Вони ще перекинулися з Листицею парою жартівливих фраз, але я до них не дослухався. Тому що все це вже один раз було, а навіть найцікавіший фільм дивитися в повторі не те задоволення, що бути присутнім на прем'єрному показі. Найважливіше було зрозуміти, з якою метою мені крутять цей повтор? Просто так? Безглуздо та недоцільно. Тоді навіщо?! Ну, думай же, Владе, думай…

«Думай голова, картуз куплю…»

Це не друге Я єхидничає, це я сам себе критикую. Оскільки «якщо людина ідіот — це надовго». Ну, навіщо ще може знадобитися дубль, якщо не для виправлення помилок, допущених у першому випадку?!

А що це означає? Та тільки те, що треба ще раз прожити пройдений етап, але не спонтанно, а з оглядкою і зуміти внести правки в потрібному місці.