Розділ 37

А вже наступної секунди, підкоряючись якомусь імпульсу, що не має нічого спільного ні з моєю інтуїцією, ні з підступами утриманців-духів, я вивернувся, схопив Листицю за руку і смикнув на себе, повалившись разом з нею на Мілку, що лиш охнула від несподіванки під тягарем двох тіл. Глухо ухнуло, блиснуло і щось просвистіло прямо над нами, обдавши холодом і скуйовдивши волосся повітряною хвилею.

Наші обличчя були впритул, і в очах дівчат я бачив переляк і здивування, немовби відображення мого власного стану. Неприємне, слід сказати, відчуття. А ще мене дратував, пісок, що невідомо коли і звідки набився до рота.

Почекавши деякий час, я ризикнув підвести голову.

Приємна тиша свідчила про те, що все погане, хоч чим би воно не було, вже минуло.

Логічному поясненню ситуація не піддавалася. Але я й не наполягав. Звикати почав, чи що? Як і не ставив під сумнів свої відчуття. Навряд чи вони мене попередили тільки для того, щоб покинути на призволяще через хвилину. А ще мою впевненість у цьому, як і почуття безпеки — значно посилювало знайоме багаття, яке затишно дихало теплом всього за кілька кроків від нас.

Так, я знову опинився на острівці зі своїх сновидінь. Тільки цього разу — наяву й у супроводі. Чи це я примудрився непомітно заснути і бачу сон? Варіант? Та ну —  нісенітниця. Тому що тоді мені і весь цей «болотяний» похід снитися має…

Ну вже ні! Проти таких безсовісних інсинуацій у мені обурилося все, до кінчика нігтя на мізинці ноги. Заснути лежачи на молодій дівчині, з якою ще жодного разу... теє… разом не снідав? Нічого подібного не може статися з порядним парубком, бо таке не може з ним трапитися ніколи, доки він живий.

— Гей! Ви що заснули? — обурено зашепотіла Милка. — Або вже щось робіть, або злазьте і мене!.. Я вам не подушка і не перина...

— Владе, а де це ми? — здивовано спитала Листиця, зсуваючись з подруги, що відразу було підтверджено полегшеним зітханням останньої.

— Корова…

Але Листиця вже піднялася і не почула тихого бурмотіння. А навіть якби і почула, швидше за все, не звернула б на слова кирпатої уваги. Бездимне багаття, що яскраво палає на голому піску, зацікавило її значно більше будь-якої особистісної характеристики.

— Владе, як же це?

— Що? — цікавість засвербіла й у Милки. Тим паче, що на цей час, я теж вже підвівся з дівчини. З почуттям повної незадоволеності та жалю. Але ложка дорога до обіду, а час для романтичних намірів, було втрачено остаточно. Сподіваюся: не безповоротно.

— Ой, а де це ми?

І що накажете відповідати? Дівчатка, любі, я сам нічого не розумію, а тому не маю жодної уяви: куди нас закинуло. Дуже оптимістично, а головне — заспокоює та надихає. Істерики мені тільки не вистачало. Доведеться обирати брехню задля спасіння.

— Це мій острів…

Земля не здибилася, багаття не згасло, туман не накрив... Загалом, ніхто не протестує проти самозванця і не поспішає з викриттям.

— Твій? — синхронно перепитали обидві.

Схоже, мені починає подобатися дует. Принаймні зникає потреба брехати двічі.

— Так.

Дівчата переглянулись. Схоже, мій і без того великий авторитет, щойно піднісся за межі стратосфери. Аби молитися на мене не почали. Не те щоб я був проти поклоніння просто не знаю: як там, на небесах, ставляться до конкуренції? А зайві напруження мені зараз зовсім ні до чого. З потоковими проблемами розібратися б…

Неймовірно, але брехати далі не довелося. Дівчаткам вистачило простого підтвердження. Жодного додаткового питання!

Все-таки цивілізація та демократія надмірно розбалувала жінок. Я всього на хвилинку уявив собі в цій ситуації своїх одноліток із минулого-майбутнього і жахнувся. Та на обрушений ними водоспад «де, чому, як? скільки заплатив?», — я б за добу не зміг відповісти. І це ще, якби їм не спало на думку, ловити мене на нестиковках викладеної легенди. А тут — коротке «так», і все, більше ніяких роз'яснень не треба. Народ задоволений і перейшов до більш нагальних проблем.

— Шкода, помитися не встигли, — дівчата спочатку оглянули одна одну, потім, трохи прискіпливіше, оцінили мене і дружно пирснули сміхом.

— Три опудала… — підсумовувала спостереження Листиця.

— Ага, хоч зараз на город виставляй, ворон відлякувати… — погодилася Милка.

— Ворон? — вторила подрузі Листиця. — Та ми запросто диких кабанів назавжди від городів відвадити можемо…

Хто б сперечався. Після добровільно-примусового купання в болотяній бовтанці та валянні у мокрому вигляді по піску, вигляд у обох красунь, та й у мене, був ще той. Далеко не товарний. Саме той випадок, коли шар до одного сантиметра за бруд не рахується, а після одного — сам відвалюється.

— І як на таке свинство, чисту сукню одягати? — Листиця спробувала відтерти руками болото, що присохло до шкіри.

Одяг? Я навіть не помітив, нудист фігів. А нас-то сюди разом із речами перенесло. Он лежать, випрані та сухі. Так… Цілком може вийти, як у тій приказці: «щоранку ноги мою, а простирадла — брудні». Чи покачатися по пісочку, використовуючи його як абразив? А чому, власне, по пісочку? Якщо тут мій, так би мовити, персональний оазис для відпочинку від праць ратних та інших, то той, хто облаштував його, Хто б Він не був, не міг не розуміти, що людині для щастя одного багаття замало. Посидіти біля жаркого полум'я, милуючись грою вогню дуже приємно, хіба я сперечаюся? Але, пригадується, до списку трьох найбільш приємних речей, на які можна дивитися вічно, включено також дзюрчання струмка. І якщо пам'ять мене не підводить, то минулого разу щось таке мені чулося. Он у тій стороні... За туманом...