Розділ 35

Дивлячись на евакуацію Виселок, організовану Ярополком Титичем, винахідник конвеєра винайшов би його вдруге. А Форд удавився б від заздрощів, спостерігаючи за такою злагодженістю процесу. Щойно хтось із селян входив усередину вежі з вантажем у руках чи на плечах, як будівлю одразу залишав хтось без нічого. І навпаки, варто було комусь вийти назовні, як у двері вже заносили чергову поклажу.

Староста, як і належить хорошому менеджеру, наглядав за процедурою, стоячи трохи осторонь, нікому не заважаючи, але й не залишаючи справу на самоплив. І варто було комусь забаритися, як Ярополк Титич відразу закликав недбайливому трудівникові на допомогу більшу частину його родичів жіночої статі. Зазвичай, починаючи з матері.

  Помітивши троля і супроводжуючих його осіб, уже попереджений про пробудження велетня, він жваво зашкутильгав нам назустріч.

— Прокинулися вже, гм… Хазяїне? Як відпочили? — поцікавився ще здалеку.

— Дякую тобі, Той, Хто Витяг Ікло Вепра З Моєї Задниці, — упізнавши Титича, гулко промовив троль. — Я добре спав. Тепер хочу їсти.

Дівчата пирснули, конвеєр застопорився, скрипучи шестернями.

— Угу… — староста навіть оком не зморгнув. — Ти дуже ввічливий, Хазяїне, але можеш звертатися до мене простіше. Наприклад, Той, Хто Врятував Мені Життя. Або — староста. А то й просто Титич.

— Добре, Той, Хто Врятував Мені Життя… Староста… Титич, — поступливо погодився велетень і відразу повернувся до колишнього, важливішого для нього питання. — Я зголоднів.

— Звісно, — кивнув Ярополк. — Все готово. Як тільки мене сповістили, що Хазяїн прокинувся, я наказав накрити стіл. Йдіть за мною…

Ущербний лише на одну чверть місяць давав цілком достатньо світла, щоб не спотикатися за власні ноги, а менший місяць, що повзав по його лику, з періодичністю приблизно в півтори години, ще й покращував нічне освітлення. З його появою не ставало світліше, але багато тіней відступали, а розмиті предмети бачилися чіткіше. Як від свічки, поставленої на палаючий камін.

Не знаю, який із Титича був вояка, але в цивільному житті він явно знайшов своє справжнє покликання. Коли тільки й встигав усе?

Приблизно за двадцять кроків від вежі, на поставлених торчма бочках, жителі Виселок уже настелили дошки та сервірували похідний стіл. До весільного бенкету не дотягнули, але неювілейні іменини, або якийсь інший День боротьби з пияцтвом, за ним можна було відзначити цілком пристойно.

У центрі солідно лежав смажений гусак, як авіаносець кораблями супроводу, оточений з обох боків каплунами, що стікали не менш ароматним соком. Тут же тіснилася дюжина розрізаних навпіл хлібин, з уже покладеними на м'якуш величезними, у палець завтовшки, шматками сала. На переносному столі помістилися також розрубані на четверо головки капусти, гірка огірків, цибулі та редьки. А для запивання — напоготові завмерли, налиті по вінця, відро води та відро молока.

  Для початку, навіть не сідаючи, троль схопив тушку найближчого каплуна і повністю відправив у пащу. Потім, як пижем, придавив його там четвертинкою капусти і смачно захрумтів.

Задоволено мугикаючи, Хазяїн обійшов імпровізований стіл і важко опустився на спеціально приготований цілісний пень. (А то... Який же табурет витримає таку вагу?) Уважно оглянув запаси страв. Підозріло глянув на нас, але бачачи, що ми зупинилися на відстані і не претендуємо на їжу, заспокоївся. Ковтнув із найближчого відра (води), так що воно спорожніло на половину, і потяг у пащу «канапку» із салом. Мабуть, смак йому сподобався, бо довго не ковтав, задумливо пережовуючи, а потім узяв ще один бутерброд.

Другу порцію жував ще довше. Зрозуміло, не дарма стверджують, що від сала розвивається склероз. Як з'їси вранці шматок, то потім весь день пообідати забуваєш. Схоже, у Хазяїна ця хвороба прогресувала вибухоподібно. Запхнувши у себе третій шматок, він сонно покліпав очима і протяжно позіхнув. Вилив у себе залишки води з відра і, обійнявши руками стільницю, як справжній гуляка, — ліг «мордою в салат». А ще через хвилину, богатирське хропіння печерного велетня, повідомило всіх про те, що Хазяїн задоволений і спочиватиме.

— І що далі? — поцікавився Титич. — Це твій план, Владиславе Твердиличу?

— Лише частина. Найменша… Не бухти, староста… — я підійшов до столу, відрізав у гуски ноги і вручив їх дівчатам. По одній кожній. Собі склав бутерброд із хліба і сала, що залишилося, загорнув у кілька капустяних листків і засунув весь цей кулінарний виріб, який формою та об'ємом нагадував футбольний м'яч, у торбинку. — Нехай поспить хлопець. А коли знову до нас повернеться, направиш його за стадом. Разом із цими двома красунями, які, якби так жадібно не жували, то підтвердили б свою згоду.

Дівчата дружно замугикали і замотали головами, але жорстке, розраховане на щелепи троля, м'ясо старого гусака так просто не проковтнеш, а виплюнути вони не здогадалися.

— І як я це зроблю? — не зрозумів староста. — А головне: навіщо?

— Відповідаю по черзі. Перше, — Хазяїн, як прокинеться, пити захоче — сало пересолене. Ти йому молочка підсунь. Відерця такому богатирю мало буде. Попросить ще. Ось ти, Титичу, і вкажеш йому: куди інше молочко пішло. Запропонуєш сходити напитися, а заразом і іншим принести. Він ще молодий, звик старших слухатись, та й не важко це, сходить... Друге — навіщо?.. Треба, щоб його сліди поверх коров'ячих відбитків лягли. Тоді, якщо доведеться, ти зможеш впевнено брехати гоблінам, що всю сільську худобу троль викрав. Чим тільки підтвердиш нашу вигадку. А щоб велетень не забув, куди й навіщо пішов, Листиця з Мілкою його проводять. Туди і назад ... Потім, запріться всі у вежі і не висовуйтесь. Що говорити Лупооким і всім, хто ще прибуде на вечірку, ти й сам знаєш.