Розділ 32

Чи то моя впевненість подіяла, чи порівняння було дуже яскравим, але напруга відпустила. Усіх… Навіть новобранці посміхнулися набагато ширше, ніж від попереднього жарту. Але Титич сьогодні був невгамовний. Так і намагався зіпсувати настрій.

— А тепер друга неприємність. Висілки накриті «Тінню яструба», і голуба до столиці відправити не вдасться.

— А куди вдасться? — спитав я машинально. Добре, решта сприйняла репліку, як черговий жарт.

Закляття діє не так на територію, як на птахів. Точніше — на птахів, що перебували на цій території, коли накладалося закляття. Їх можна хоч за десять кілометрів після цього відвезти, однак жодна не підніметься в повітря. Якщо закляття накладав слабкий шаман, то добу. А якщо сильний чи працювали, об'єднавши старання, кілька чаклунів — то й на тиждень.

«За тиждень багато чого трапитися може… Якщо рівно на дупі сидіти і нікуди не потикатися» О!

— Титичу, а Приозерне хто доїть?

— Що? — дякувати Богові і хвала Аллаху, староста не дочув. Та що це зі мною таке? Невже так хвилююся? Зовсім текст фільтрувати перестав. — Про що ти зараз спитав?

— Сусіди наші, з Приозерного, кому платять данину?

— Так, Лупооким і платять. Це ще їхні землі. А що?..

Ага, сьогодні не лише я гальмую. Напевно, до дощу. Тиск у барометрі впав… О, от і заблищали очка у старости. Невже збагнув?

— Ти думаєш? — почав з надією Ярополк і сам собі відповів. — Ні, не наважаться мужики. Імператор за смуту нікого по голівці не погладить. Ми й то, як я бачу, даремно все це затіяли. Треба було по-старому відбиватися. Глядиш — рік-другий і виграли б.

— Стривай панахиду співати, Титичу. Ще не вечір…

Староста виразно глянув на небо, де вже красувалося блюдце, з яблуком, що катається по ньому. Натяк зрозумілий... Та тільки не на того напав. Нас просто так, голими руками не візьмеш.

— Ярополку Титичу, — питаю вкрадливо. — Ти про найманців для Хазяїна зовсім забув? Яка смута? Де?

Мабуть і справді забув, у тривозі за громаду. Он як ожив. Аж за люлькою поліз.

— Значить, так дядько Ярополк, — перейшов я на напівофіційний тон, щоб не надто упускати його авторитет в очах юності. — Запам'ятай. Перше, — негайно висилай до сусідів когось, хто має рідню у Приозерному. І достатньо балакучий. Щоб зміг їхньому старості все пояснити. Нехай зберуть загін із мужиків з досвідом і чекають у засідці. Але попередь одразу: ніякого геройства. Себе не виявляти. У бій вступати лише після того, як гобліни почнуть втікати від нас.

— А вони почнуть?.. — недовірливо перепитав Титич.

— Тільки п'яти блищатимуть… — посміхнувся я зло. — Ще й не вженемося... Тепер, друге... Хоча ні, скажи мені спочатку: десь в окрузі знайдеться озерце з великою галявиною, а поряд кілька печер? Верстах у восьми чи десяти від Виселок?

Запитав, а сам аж завмер. Ну як так можна?! Знову на ті самі граблі. Коли я вже запам'ятаю, що народився у цих місцях і повинен знати їх не гірше за будь-якого жителя Виселок. Але і цього разу, моя помилка залишилася ніким непоміченою. Запитав, та й запитав…

— Ну, озер тут вистачає, сам знаєш… — почухав ніс загубником люльки староста. — Але, якщо тобі неодмінно з печерами треба, то це тільки в той бік… — він тицьнув на схід. — Інших горбів поблизу немає. А щоб ось так, усе разом… — Титич задумався. — Гм… а, знаєш, є таке місце, Владе, — раптом просвітлів весь, задоволений, що згадав. — Ясю, пам'ятаєш, де ви з батьком позаторік шатуна прибили?

— Це ви про Дурне озеро питаєте, чи що? — солідно перепитав хлопець. — Я одразу про нього подумав, але які ж там печери? Тільки одна велика, а решта — чисто лисячі нори. Людині й не влізти. І не глибокі.

— Угу, раз інших варіантів немає — зупинимося на цьому, — резюмував я відповіді. — Титичу, скажи пастухам, нехай уранці виганяють худобу не на старий випас, а на східну околицю. Ну а ти, Ясю, коли такий бувалий мисливець і знаєш ті місця краще за інших, будеш старшим над усім пастушим загоном. Допоможеш їм з коровами. До обіду нехай собі бредуть попасом, поки село з очей не сховається, а там самі вирішуйте: підганяти чи не треба. Головне, щоб до темряви встигли дістатися до озера. Як вважаєш? Встигнете?

— Встигнемо, — впевнено кивнув хлопець. — Та вони, на вечір, як почують воду, самі побіжать. І підганяти не доведеться. Сліди замітати?

— Ні, це моя турбота. Ваша — перегнати худобу та облаштуватись на місці. Доведеться там пожити трохи, поки тут усе владнається... Так що харчів беріть із запасом. Тижня на два…. Добре, з цим розібралися... Ну що, старосто, ось тобі помічники до ранку. А куди кого направити, що де взяти і куди віднести, це ти їм краще за мене розповіси. Так?

— Так, — солідно кивнув ветеран. Бути старостою — це одне, а покомандувати десятком, нехай і новобранців — зовсім інше відчуття. Різниця, як між нареченою та дружиною. Начебто, обидві не проти, але першу ще просити треба, та не нахрапом братися, щоб не злякати раніше часу. — А ти куди?

— Піду, Хазяїна провідаю. Треба ж і йому щось пояснити. Досить просто так на громадських харчах прохолоджуватися, прийшла пора ім’я відпрацьовувати… — я широко посміхнувся, дуже розраховуючи, що мою впевнену усмішку добре видно всім, незважаючи на сутінки, що вже доволі згустилися.