Розділ 26

  Вдихнувши дим від люльки Ярополка, я раптом уперше усвідомив, що ще жодного разу, з того першого перекуру на порозі «рідного» будинку, не потягся за цигарками. Так, пам'ятається, після битви з Пекельним Псом щось таке засвербіло, але тоді пачки не було під руками. А потім як відрізало. Цікавий побічний ефект від перенесення. Треба запатентувати, як першовідкривачеві, у плані боротьби з надприбутком тютюнових магнатів. А то цікава тенденція проглядається: чим більше МОЗ куріння забороняють, тим дорожчі сигарети. Хоча певна логіка проглядається. Якщо ти і так потенційний небіжчик, то навіщо тобі гроші? А продовжуючи ланцюжок — стипендія, пенсія, зарплата... Все одно витратити не встигнеш? То, може, й їсти шкідливо? А нам просто забули про це сказати?.. Адже продукти теж з кожним роком все дорожчають і дорожчають, незважаючи на спрощену систему виробництва білків і вуглеводів з нафти і газу…

Захопився. Слава Богу, особисто мене інфляційні питання більше не стосуються. Як і здивування: чому пляшка звичайної води з розчиненою в ній вуглекислотою коштує дорожче за літр незбираного молока? Тут — вода не коштує рівно нічого, а молоко, хоч і має ціну, але для Влада Твердилича, тобто мене коханого — подається до столу абсолютно безкоштовно. Хоч у вигляді парного, хоч охолодженого, хоч сквашеного… Не кажучи вже про його похідні — сметану, сир і… масло. Причому не якийсь «вершковий спрей», де пальмової олії більше ніж тваринних жирів, а повноцінне, домашнє. Жовтаве, з приємною легкою кислинкою. Яке так приємно намазувати на ще теплі паляниці, чи свіжий, духмяний хліб, щойно з печі... Можна і без ікри. І без неї слинки течуть.

Ось тільки відпрацьовувати всі ці блага доводиться по-дорослому. Без знижок на вік, досвід та колишню міську прописку.

— Ось що я думаю, дядьку Ярополку, — присів поруч із димлячим, як невеликий винокурний завод, старостою на одну з лежанок, збитих із товстих дощок. (Не на підлозі ж спати, захисникам вежі та мирному населенню, що знайшло захист у її стінах).

— За ті два тижні, що в нас залишилися, треба добре перевірити все добро, яке тут зберігається, і максимально поповнити запаси. А ще краще, заздалегідь перетворити вежу на тимчасове сховище взагалі всього, що найціннішого знайдеться в селі. Щоб у хатах залишалися лише найнеобхідніші щоденні речі. Та й то... Таке, що можна вхопити до рук і втекти, а коли пропаде — так і не шкода.

— Це можна, — кивнув староста. — Яке майно в селянина? Лише те, що на ньому. Головне добро — худоба. Ось її куди подіти накажеш? Вирізати? Шкода… Поки з телички гарна дійна корова виросте, років три-чотири чекати треба. Та й то, не завжди вгадаєш… Може ялова виявитись. Або на дійки тверда.

— Навіщо різати?.. Худобу відженемо подалі від села і сховаємо.

— Владе, — скоса подивився на мене Титич. — Я розумію, що «пантери» багато чому навчені, що мені, простому копійникові й не снилося. Але поясни, як можна затерти сліди від стада в сотню голів, та ще й так, щоб їх навіть хох-гобліни не помітили? Я вже не кажу, що шаман клану завжди худобу відстежити зможе, якщо хоч один послід знайде, тижневої свіжості.

— Згоден.

— А з чим саме? — підозріло зиркнув на мене староста.

— Що ти, дядьку Ярополку, гадки не маєш: що особисто я знаю і вмію.

Слово «особисто», я навмисно виділив, для деяких суб'єктів, які слухають мене, так би мовити, зсередини. На всякий випадок. Щоб не забували, що не з профаном діло мають.

— Тільки ти, не ображайся, будь ласка.

— І що, нічого пояснювати не станеш?

— Титичу, ну ти ж сам легіонер, ветеран, — ляснув я по-дружньому Ярополка по коліна. — Невже забув одну з найголовніших заповідей? «Що знає двоє — те відомо і свині».

— Пам'ятаю, — насупився той. — Але староста Виселок я, а не ти. І мені, а не тобі, потім перед суспільством та префектом відповідь тримати. Хоча, — махнув він рукою і міцно затягнувся. Видихнув і продовжив. — Яка різниця: гобліни вб’ють, чи Імператор, як бунтівника, стратити накаже?

— Це ти кинь, Титичу! Ніхто нікого не стратить… — запевнив я його. — А якщо все добре піде, то ти незабаром не селом правитимеш, а в містечку, яке сам вибереш, намісником осядеш. Але, все ж, вибачай, у відвертість я з тобою все одно гратися не стану.

— Думаєш, — мимоволі озирнувся Титич. — Хтось нас підслухає? Так нікого ж у вежі немає. Тільки кіт.

— По-перше, — я не знаю сили шамана клану Лупооких, і не можу знати, на що він здатний. Може, він слухати вухами тварин вміє? По-друге, — я гадки не маю: що в окрузі взагалі діється? І що тут ще, крім гоблінів, тролів і вогненних звірів, цікавого водиться?.. А по-третє, — про свиню не скажу, але точно знаю: якщо хочеш розсмішити долю, розкажи їй про свої плани...

— Гаразд, — неохоче погодився Ярополк. — Не будь ти, Владе, десятником…

«О, а я про що говорив? Авторитет складна штука, важко заробляється, а втратити в одну мить можна!»

— … нізащо не піддався б. Але в легіоні значками просто так не розкидаються. І щоб звичайному сільському хлопцеві довірили командування над іншими «пантерами», лише військової майстерності мало. Тут до меча ще й голова потрібна. Переконав. Будь по-твоєму, Твердиличу. Розпоряджуйся. Я тобі вірю.

— Дякую, — я щиро потис руку літньому воїну, якого не зламали ні роки, ні каліцтва. — Ось тому, Титичу, ти, як мій найголовніший помічник, і займешся підготовкою села до нападу, розміщенням запасів та цінностей у вежі. Поговориш із людьми, розкажеш усе як є… А я — прогуляюся навкруги. Роздивлюся… Вивчу, так би мовити, обстановку.