Розділ 25

Зі східної бійниці відкривався дивовижний, за пастельним спокоєм і однотонністю фарб, вид на ліс. Розмірна зелень, що залила все до самого горизонту і почала дертися на ледь помітні схили гір, зрідка затемнювалася в місцях скупчення хвойних порід і світлішала рідкими галявинами. Загалом і в цілому нічого цікавого.

Віддалений краєвид крізь проріз у південній стіні вежі зміг би ощасливити будь-якого українця. Ні, він зовсім не нагадував шмат сала, зате кілометрів з п’яти, рівний, як стіл, сріблясто-зелений степ починав стрімко жовтіти, і неподалік небесної кромки виникало те саме поєднання кольорів, від якого завмирає і приходить у священний трепет всяка волелюбна душа істинного козака... Жовте і блакитне полотно від краю до краю..

Десь там, між узбережжям та обжитою частиною півострова, кочувало невелике, але дуже войовниче плем'я орків. На щастя, їхній головний вождь Кам'яна Голова, поки що, шанував укладений мир, і степові воїни не турбували людей. Хоча, швидше за все, причина в тому, що після численних втрат, які вони зазнали за останніх битв, оркам просто ще не стало тісно на своїх територіях…

Гаразд, до геополітичних питань щодо південних сусідів повернемося, коли з порядку денного зникне насущна дрібниця. Тобто вирішиться питання з гоблінами.

З північного боку можна було помилуватися на самі Виселки, що лежали переді мною, як на долоні. На річку, з невигадливою назвою Бистриця, що протікає за селом. На невеликий, порослий вербами, ліщиною та вишнями острівець, гектарів на п'ять, що утворився в результаті паводку та наступної зміни русла. Але й від старої протоки примхлива річка відмовитися не захотіла.

Ще далі очі радували общинні поля, що розкинулися по той бік водної перешкоди. Порівняно з тими ланами, що мені доводилося бачити на Батьківщині, коли трактор при оранці робить одне коло якраз до обіду, тутешні ниви більше скидалися на городи. Але, в перерахунку на кількість робочих рук і технологічний рівень, площа ораної землі, все ж таки вражала і викликала повагу.

За полями купчилися невеликі березові гаї. Між якими, — виходячи з отриманої підказки, оскільки побачити це з вежі, неможливо було, — тяглися болота та інші мочари. Місцями цілком прохідні, а де-не-де краще і не потикатися — справжня трясовина. А ось за болотом, ще далі, кілометрів за чотири від річки та села, якраз і починався Гоблінський ліс. Однією назвою пояснюючи, який вид мешканців у ньому найбільш поширений. І найближче до Виселок розташовувалася територія клану Лупооких. Тобто — на даний момент — головна проблема!

Перейшовши по ходу течії Бистриці до західної бійниці, я спершу виявив великі випаси, на яких саме щипало траву стадо голів, гм… Багато голів! Визначати на око кількість тварин, що постійно пересуваються з місця на місце, я не вмів, а довідкове бюро єхидно мовчало. Типу, «закрито на переоблік» або «пішла на базу». Ну і добре, поки що це не суттєво. Обсяг надоїв і планова кількість яловичини мене на разі не хвилює. Важливо дещо інше…

Кілометрах за сім-вісім суворо на захід, куди вказувала блакитна стрічка Бистриці, я виявив дахи будов. Будинків! І не пару-трійку, а цілком порівняно з невеликим селом.

— Що там? — Запитав не замислюючись.

Але староста, занурений у тривожні думки, не помітив ще однієї моєї помилки, що з головою видавала в мені не місцевого уродженця, а сторонню людину.

— Приозерне… Що ще?

— Ні… блищить що? — ляпнув, першу відмазку, що прийшла в голову.

— Де? — Староста став поруч. — Не бачу…

— Та ось же… О… Пропало. Я також тепер не бачу. Здалося чи що?

— Буває… Ну що, намилувався вже краєвидом?

— Можна й так сказати, — кивнув я, відходячи від амбразури і повертаючись до Ярополка. — Гарно… Є за що повоювати з Лупоокими.

— Було б кому, — повернув мене на грішну землю Титич. — Чи не бачив учора? Одні баби з дітками… Ой, даремно ти все це затіяв, Владе Твердиличу. Боюся, як би на гірше не вийшло.

— Стривай, дядьку Ярополку. Ти ось скажи мені, тільки чесно: невже віриш, що після того, як я вб'ю і другого їх найманця, Лупоокі дадуть нам спокій? Змиряться з поразкою? Не підшукають третього?

— Найбільше, Владе, мені в твоїх словах подобається «після того», а не «якщо»… — знизав плечима староста. — Ти вже питав мене про це. Ні, звичайно… Але, за умовою, втретє зажадати поєдинок вони зможуть не раніше, ніж через два місяці. А це така прорва часу... А четвертий — взагалі лише через два роки.

— Якщо, як ти кажеш, цю «прорву» розумно використати, то так… — погодився я. — А якщо просто чекати, доки яблуко саме в рот упаде, можна з голоду померти.

— Ну, а я про що? — не менш серйозно відповів староста. — Ми й урожай зберемо, і надлишки продати встигнемо. А може, навіть озимі посіємо…

— Для гоблінів…

— Та ти мене не агітуйте, Владе, — зітхнув Ярополк. — Був би я трохи молодший і дурніший, давно б танцював навколо тебе від радості і до бою підштовхував. Але я-то стріляний звір і знаю: чим все може обернутися. Ось тому і мнусь, як красна дівиця. І хочеться, і колеться, і мати не велить. Розумієш?

— Розумію.

Що тут заперечиш, коли староста має рацію з усіх боків. Адже навіть на моїй Батьківщині багато хто казав, що поганий мир кращий за добру війну. П’ядь за п'яддю поступаючись нахабнішим сусідам і землею, і свободою. Гречкосій (читай, обиватель) — він, як вівця. Усе сподівається, що різати не будуть, а лише обстрижуть. А якщо й заріжуть, то не його, а он того, білобрисого чи замурзаного... Який не такий, як усі, і виділяється з отари. Ну, а навіть якщо всіх поспіль, то, може, почнуть з іншого краю.