Розділ 22

— Що з нею? — я рвучко схопив хлопця за плече так, що бідака аж зойкнув. Прудкий… Коли тільки добігти встиг? Жодній пантері не дорівнювати. — Кажи! Що трапилося?

— Передати веліла… — хлопець аж затанцював од моєї хватки. — Ой! Боляче, дядьку!.. Ти чого?!

«Фу-ти!.. Ну, коли сама веліла, значить…»

Опам'ятавшись, я розтиснув пальці.

— І що веліла? — Наспів тим часом і староста.

— Тітка Листиця сказала: «Біжи швидше до села і передай Владу Твердиличу, що троль… помер».

Ми з Титичем тільки переглянулись.

— Як помер?

— Чому? Що ти верзеш?

— А я знаю, — знизав плечима хлопчина. — Я тільки повторюю те, що тітка Листиця веліла…

— Це ми зрозуміли... — Титич взяв розпитування на себе. — Розкажи: що власними очима бачив? Ти ж у ліс ходив? Чи на узліссі стояв?

— Ходив… — хлопець явно не сподівався, що його спостереження когось зацікавлять.

Почухав ногу об ногу, покліпав очима, але таки зібрався з думками.

— Він поїв, я води приніс, тітка Листя ще цілий поділ грибів назбирала. Велетень гриби з'їв, водою запив. А потім, якось засопів, захрипів і на бік повалився. Ось тоді тітка Листиця злякалася і веліла до вас бігти. Сказати, що троль помер.

— Зрозуміло… — от дурнувате слово. А головне, що вискакує зазвичай, коли зовсім нічого не зрозуміло.

— І що нам тепер робити?

Мабуть, Титич теж ще не збагнув: до якої категорії подій — позитивних чи, навпаки, проблемних — віднести цю звістку. І охоче переклав право приймати рішення на мене.

— Так, нічого особливого не сталося… — я вже заспокоївся, задихав рівніше. Господиня моя ціла. А тролем більше, тролем менше…

— Якщо троль справді помер, то можна вважати, що на сьогоднішній день усі три проблеми Виселок вирішилися благополучно. Сподіваюся, у тебе в рукаві чи ще де не прихована четверта?

— Творець милував, — усміхнувся староста, обтираючи долонею спітніле чоло. — І трьох вистачало вище за горло…

«Знаємо, знаємо, — усміхнулося моє друге «Я». — Бог любить трійцю. Але ж, перепрошую, Бог не дурак — любить і п'ятак ... »

— А як же твоя вигадка з тролем? — раптом похопився Ярополк.

— Чуєш, Титичу, — замість відповіді я вирішив потягнути паузу. Герою не личить просто так молоти язиком, а в голові, незважаючи на докладені зусилля, поки нічого розумного не об’явилося. Втомився, напевно... Треба тайм-аут взяти, перш ніж вимагати продовження банкету. — А чого це ми з тобою парою, як запряжені волики, ходимо?

— Так цеє… — розгубився староста.

— Давай, я швидко метнуся в ліс, подивлюся на троля, а ти, тим часом, — дорогими гостями займися, поки не сперли чогось у господарстві потрібного. Або наші мужики на радощах їх самі не випроводили. Я там у багатьох і луки, і рогатини бачив. Та й взагалі, чи мало в старости справ у селі?

— Добре, — поступливо погодився той. — А…

— Все інше, Титичу, завтра. Як я і обіцяв. Повечеряю, відпочину, зберуся з думками, ось тоді й поговоримо докладно та з розстановкою. Домовилися?

— І то правда… Вогняного звіра ми прибили, з гоблінами розібралися. Троль, дасть Бог, сам здохне. Ну а ні — теж добре. Чому б і не відпочити? Заслужили, правда?

Ярополк сяяв такою щасливою посмішкою, що я не став псувати йому настрій і уточнювати на рахунок займенника. Нехай людина радіє, а мені не звикати. Подяки та медалі, як дощ, перші краплі завжди для початку на найвищі у лісі дерева падають. І часто ними й обмежуються.

— Вірно, Титичу. Заслужили…

— Ага. Я тільки ось що ще хотів запитати: а на який ляд тобі спорядження гхнола знадобилося? — не стримав цікавості староста.

Але я був непохитний. Воно тільки дай зачіпку, а там потягнеться одне слово за іншим. І ось ти вже попався. Хвости треба або рубати відразу, або ... Другого варіанта немає.

— Завтра... Усі розмови завтра.

— Добре, добре… — змахнув руками Титич. — Біжи вже… — домовляти староста не став. Мабуть, не звик спілкуватися зі спинами.

Бігом не бігом, а швидким кроком пішов… Гаразд, дуже швидким. А що таке? Може, мені й справді шкода, якщо троль помер?.. У моїх планах на майбутнє він посідав цілком почесне місце. А Листиця це так. Причепом… Навіщо хвилюватися? Чи мало гарних дівчат у селі?

«Угу, — хмикнула підсвідомість. — Я чомусь так і подумав. Відразу…»

Побачивши мене, Листиця шмигнула носом і поспішила назустріч, витираючи очі руками, а їх — об фартух.

— Ось, Владе Твердиличу. Не впильнувала я... Сидів, їв, а потім упав набік і лежить. Може, й не дихає.

Троль займав таку ж позицію, як і після загальної анестезії. І не подавав жодних ознак життя. Немов скам'янів. Камінь, той що для процедури знеболювання, валявся поруч, але припущення, що Листиця могла гримнути троля по голові цією брилою, виходило далеко за межі розумного. Стривай, як я подумав — скам'янів?.. Щось крутиться в голові?.. Не схопити. Тьху, ти!.. Немає розуму, рахуй каліка! Як я міг забути, що тролі так сплять! І наш новий Хазяїн, скоріш за все, теж всього лише заснув. Поїв, попив і подрімати приліг. Тим більше, знесилів після поранення.