Розділ 21

Не доходячи до супротивника метрів десять, я зупинився і озирнувся на старосту, бажаючи уточнити: чи є у поєдинку якісь додаткові правила? Адже через самовпевненість і легковажне ставлення раніше запитати не спромігся, а Титич, переконаний, що мені все краще за нього відомо — сам і словом не обмовився. Озирнувся — але водночас, як вчили, роблячи крок убік. Вчасно…

Пілум* [*лат., — метальний спис] гхнола просвистів зовсім поруч. У долоні від плеча.

Ага, отже, правила тут прості і невигадливі, як сатинові труси: побачив ворога — убий! І ніякого рукостискання, розшаркування або поклонів, ніякого свистка арбітра перед початком поєдинку не потрібно. Що ж, все логічно… Це ж не спорт, а бій. Не до першої крові, а на смерть.

Промах свого найманця, гобліни прокоментували розчарованим зітханням та обуреним бурчанням з приводу моєї, як їм здалося «неспортивної» поведінки. Натомість селяни, які цю ж помилку розцінили, як майстерний фінт, вибухнули радісним криком і насмішкуватим улюлюканням на адресу криворукого ворога.

Гхнол зло сплюнув. Він намірився покінчити з дурним чоловічком одним кидком, а тепер доведеться повозитися. І це в таку спеку.

Найманець нахилився й підняв із землі важку булаву, страхітливо шпичастого вигляду. Резонно, вирішивши, що його короткому мечу з моїм не тягатися.

А що ми знаємо про булаву?

Зброя, вражаюча енергія якої є результатом добутку маси набалдашника та моменту плеча, плюс сила самого воїна. Ага, розвернись плече, розмахни рука ... А ми що можемо цьому протиставити? Та все ту ж геометрію. Що є найкоротшою відстанню між двома точками? Правильно — пряма лінія.

Розмірковуючи самим краєчком свідомості, я тим часом зображував на галявині щось, що нагадує фінські танці. Летку-єнку… Два кроки ліворуч, два кроки праворуч, крок вперед і три назад. При цьому, ледве утримуючи дух покійного тезки, що рвався в бій. Бо той, до слова, у легіоні теж не підводником в обозі служив і до гхнолів мав особистий рахунок. Оскільки ось такий списометальник і відправив його до праотців, коли Твердилич був зв'язаний боєм з двома гоблінами і ніяк не міг ухилитися.

Власне, весь цей хіп-хоп був потрібен мені виключно з однією метою: розвернути найманця гоблінів обличчям до сонця. Бо адекватна відповідь інтервенту вимагала раптовості. Інакше мої шанси, перетворитися на котлету «по-київськи», тобто — у фарш із кісточкою — різко збільшувалися. Рухався плід кровозмішення видів і справді занадто швидко.

Ще один хибний випад, відскок, крок убік і результат досягнуто. Моя тінь розляглася поміж нами темною перемичкою. Містком у вічність. І комусь із нас треба було зараз туди ступити.

Гхнол присів, примірявся, підняв булаву над головою і стрибнув уперед, різко скорочуючи дистанцію. Мабуть, вирішивши, що я, як і добрий десяток разів до цього, відступлю назад, а він, підгадає момент, коли вага мого тіла буде перенесена на опорну ногу і з усім старанням вліпить мені по голові своєю подібною на їжака болванкою.

Швидко стрибнув ...

І, напевно, встиг ще здивуватися: відчувши, як нанизується, на вістря меча. Я сам не пробував… тьху-тьху-тьху, але гадаю: що це неприємне відчуття. Дуже… Смертельно.

Гхнол так і завмер з піднятою рукою, паралізований болем. Його, сповнений ненависті, погляд знайшов мої очі. Боєць явно хотів щось сказати, але життя вже покидало його, ще мить тому, таке сильне і спритне тіло. Гхнол сіпнувся, захрипів і впав навзнак. Так і не випустивши булаву. Немов скам'янів...

Я навіть злякався свого меча. Читав десь, що якісь міфічні істоти після загибелі кам'яніють, і у вигляді прощального привітання позбавляють ворога зброї. Але ні, клинок легко, без опору вислизнув із рани.

Такого жалібного завивання я не чув з того часу, як наша збірна продула Данії. Гоблінки рвали на собі і на сусідках волосся, чоловіки били кулаками по землі і верещали щось нечленороздільне. Пара молоденьких самок кинулася до загиблого і заголосила над його тілом, час від часу боязко косячись на мене. Але радісний крик людей перекривав усе це багатоголосся у рази. І в унісон з ними радів і буянив у середині мене дух Владислава Твердилича. Навіть головою довелося помотати, щоб його втихомирити.

— Гирдрим Лупоокий, ти визнаєш результат поєдинку? — як і належить тямущому адміністратору, Титич кинувся кувати залізо, не відходячи від каси.

— Так, — неохоче рипнув вождь гоблінів.

— Я не зрозумів тебе, вождь, — не відставав староста. — Промов всю формулу, як належить за Угодою.

— Я Гирдрим Лупоокий, вождь племені Лупооких, — ще більше неохоче, скрегочучи зубами при кожному слові, але змушений підкоритися вимогам переможця, заговорив гоблін. — Визнаю, що Захисник села Виселки здолав воїна, виставленого племенем Лупооких у поєдинку чесно і відтепер жителі села Виселки більше не зобов'язані платити данину племені Лупооких.

— Ну от… — задовольнився Ярополк. — Тепер усе правильно… Боги тебе чули. Ви вже йдете, чи ще щось обговоримо?

— Ми йдемо, людино, але не забувай, що маємо право повернутися.

— Так, — кивнув староста, демонстративно позіхаючи і прикриваючи рот долонею. — У вас вистачить дурості скористатися ним?

— Неодмінно… — гоблін клацнув щелепами з такою силою, що дивно, як зуби не розкришилися. — Рівно через два тижні ми прийдемо сюди і подивимося, чи такий сильний ваш Захисник насправді…