Розділ 20

На вигоні вже збиралися глядачі.

Багато. Сотні півтори. Приблизно стільки вміщував наш стадіон, коли до моїх рідних Виселок приїжджала на товариський матч футбольна команда із сусіднього району.

І, як тоді, серед уболівальників переважали гості. Тобто, переважно сільський вигін окупували представники клану Лупооких.

На відміну від персонажів комп'ютерних ігор, місцеві гобліни не так сильно відрізнялися від людей. Хіба мало серед нас сутулих і плосколицих красенів із аристократичною кавалерійською поставою? Ну, а вже нетрадиційним кольором шкіри, в толерантному третьому тисячолітті взагалі нікого не здивуєш. Швидше, просунута та гламурна молодь, її як новий писк моди сприйме. А якщо ще одягнути з розумом, то взагалі — попросиш прикурити і підеш далі, трохи дивуючись, чому в ЗМІ нічого про міжнародний зліт жокеїв не згадували.

До речі, про моду… Чоловіки клану надавали перевагу кілтам і шортам, напевно дотримуючись думки, що криві і волохаті ноги — предмет гордості будь-якого джигіта. Навіть оливкового... Тоді як їхні жінки, навпаки, ховали природню ваду під просторими шароварами. Зате щодо верхньої частини гардеробу обидві статі були одностайні. Власне, тільки завдяки вільній і не застебнутій ні на один гачок безрукавці, і вдавалося встановити стать гоблінів… Причому наймолодші і хоча б умовно привабливі, так би мовити, зразки відмінності, чомусь прикривалися від огляду намистом з довгої бахроми, а те, від чого очі самі ніяково відверталися — виставлялося на показ.

А ще, поголовно всі Лупоокі були небайдужі до прикрас. Причому, в їхньому розумінні, окрасою вважалося все, що не виростало безпосередньо з організму гобліна. Від сухої гілки та підібраної пір'їни до обгризеної кістки або вкраденої десь срібної ложки. І все це гобліни, із завидною завзятістю, намагалися запхати собі в збитий на голові ковтун. Судячи з них, у клані віталося лише два види зачісок, які розділяли членів за ґендерною ознакою. «Кінський хвіст, збитий воєдино жменею реп'яхів», що частково нагадує дредлоки — для старшого покоління, і «Вибух на макаронній фабриці», або «Я впала з самоскида, гальмувала головою» — для молодих та юних.

Населення села, в кількості кількох десятків чоловіків і в чотири рази більше жінок, теж підтягувалося до місця поєдинку. Але за кордон, огороджений тином, поки що не переступали. Очевидно, побоювалися провокацій.

Воно й мудро, трапиться щось, з кого потім спитають? Гоблінів у лісі ще знайти треба, а селянин від свого саду-городу куди подінеться? Найкращий об'єкт для проведення виховної роботи та показової прочуханки. Або — оподаткування незапланованим штрафом. Для науки.

— Дивись, Владе, а зелені тебе правильно оцінили. І з усією повагою поставилися, — торкнув мене за рукав староста. — Ризикувати не стали. Одразу найманця виставили…

— Де? — я перепитав машинально, оскільки вже й сам виділив у натовпі гоблінів, що не перевищують зростом півтора метрову зарубку, індивіда приблизно моєї комплекції.

«Гхнол! Напівкровка від схрещення орки та гобліна… Тоді як при спарюванні орка та гоблінки, народжується загхадар, — повідомила мене внутрішня довідкова. — Сила від матері, швидкість і спритність від батька. Добре володіє списом, гірше шаблею. Улюблена зброя — метальні дротики. Азартний, легко впадає в сказ. Дурний...»

Гхнол стояв поруч із найбільшим і вгодованим екземпляром клану Лупооких, що важливістю та загальною вартістю прикиду явно тягнув на вождя. До речі, найманець виявляв повну безтурботність, чим вигідно відрізнявся від метушливості вождя.

Загалом, суду все ясно, залізний профі, що прийшов за помірну плату, надати посильну допомогу ... гм, цілком можливо, що і випадковому таткові ... Так би мовити, гріхи молодості. Хоча, час суєтний був, військовий. Зате, як генофонд покращився. Любо-дорого глянути. Мабуть, про гемофілію і не чули.

Захистом найманець гоблінів обрав шкіряну куртку до колін, з пелюстковою спідницею та плечовими накладками. У правій руці гхнол тримав короткий метальний спис типу пілума, але з ширшим наконечником, а на поясі у нього, у простих піхвах, висів або дуже короткий меч, або довгий ніж. Біля ніг найманця лежало ще щось із озброєння та обладунку, але через штовханину довкола, зрозуміти: що саме ще він прихопив на поєдинок, — було неможливо.

— Ти готовий? — сунувся було з запитанням на обличчі Титич, але одразу ж здав назад. — От пень трухлявий. Вибач, Владе... Це я не подумавши брякнув. Знайшов, про що «Чорну пантеру» питати. Вибач…

— Нормально…

— А як же обід? — зовсім несподівано підвернулася нам назустріч Листиця. — Ви так і не пообідали.

Змовилися, тут усі? Що не питання, то невпопад. Хоча, дякую їм велике, видно ж — переживають, хвилюються, тому й городять нісенітницю. І навіть якщо хвилювання викликане не лише турботою про мою персону, а й про свою подальшу долю, яка багато в чому залежить від результату поєдинку, — все одно приємно.

— Дякую, що нагадала, Листице, — посміхнувся я до своєї господині. — Ти краще одразу на вечерю накривай. Як тільки з цим злиднем упораюся, так і прийду. Голодний і ненаситний... — останнє слово я промовив таким голосом, що дівчина почервоніла аж до брів. А потім повернувся до старости. — Титичу ти не забув, що ми тролю пожерти обіцяли?

— Зараз відправлю до нього когось. Не надто полохливого.

— До троля? — Зацікавилася Листиця. — Навіщо?