Розділ 19

Тиша стояла така, що було чути, як крутяться мізки в голові троля, і бурчить живіт Титича. Або навпаки?..

З гордістю за людей, маю відзначити, що староста отямився першим.

— Ти що твориш, Владе? — засичав він, хапаючи мене за рукав.

— Тихо, тихо… — заспокоїв я старосту. — Не галасуй, бо все зіпсуєш. Вір мені, дядьку Ярополку. Я знаю що роблю…

— Дуже на це сподіваюся, — неохоче відказав той. — Але май на увазі: ти щойно перетворив вільних людей на рабів троля.

О Господи, невже вони тут усі такі наївні? На слово вірять!.. І куди дивиться гільдія адвокатів та аудиторів?

Поки я урезонював Титича, пояснюючи йому банальну істину, що обіцяти не означає одружитися, перетравив отриману пропозицію і троль.

— Гарне ім'я… — і він повторив. — Хазяїн Людського Села… Мені подобається… Що зробити?.. Щоб отримати?

— Поки нічого. Полежи тут, відпочинь. Набирайся сил. Ми зараз зі старостою сходимо до села і скажемо жінкам принести тобі поїсти. Багато їжі… Ти маєш бути сильним. А поговоримо завтра. Треба щоб ти швидше погладшав, знову став сильним і… перебрався ближче до людей.

— Навіщо?

— Ну, як же? Допустимо, зголоднієш, а як покликати, щоб знову принесли поїсти? Адже далеко, не докричишся.

— Я можу голосно крикнути.

— Ти можеш. Я вірю. Але люди не тролі, вони погано чують.

Печерний велетень поважно кивнув. Ще трохи подумав і, морщачи чоло, вимовив.

— Ім'я вже. Є сьогодні. Говорити — завтра. Добре… Хазяїн згоден…

У лаконічності викладу, тролю могли позаздрити навіть спартанці. Які, за переказами, щоб отримати від якогось правителя допомогу, всього лише продемонстрували йому порожній мішок. Поважаю. В умілих руках із цього неограненого каменю ще той страз може вийти.

— От і домовилися… Хазяїне… Людського Села. Лежи тут, нікуди не йди. Скоро тобі принесуть поїсти. Пішли, Титичу. Час — гроші. І як казав мій улюблений артист Анатолій Папанов у «Діамантовій руці»: «Бачиш гроші — не гай часу».

Поки йшли через ліс, Ярополк стримувався, але, як під чоботами застукала бруківка, не витримав.

— Владе, заради всього святого, що ти задумав? Не нудь, а то в мене рука сама до кинджала тягнеться.

— Пояснюю… — я бачив, що староста справді переживає сильне хвилювання і сум'яття почуттів, а тому не став тягти гуму. — У договорі про мир, який наш Імператор підписав з усіма нелюдями, вказується, що будь-які суперечки мають вирішуватись лише шляхом поєдинків. Правильно?

— Так…

— Тому якщо якийсь населений пункт не може виставити Захисника, йому доводиться платити данину тим нелюдям, які першими заявили про своє право на ці землі. Правильно?

На цей раз староста обмежився кивком.

— А якщо люди не підкоряться і візьмуться за зброю, то нелюди мають право напасти на них усіма силами, знаючи при цьому, що імператорське військо на допомогу бунтівникам не прийде.

— Ти ж і сам усе знаєш… — зітхнув Ярополк.

— Знаю… А тепер, скажи мені ось що, староста… Якщо за якесь село посваряться два клани гоблінів і переб'ють один одного. Це дуже засмутить нашого Імператора.

— Жартуєш? — хмикнув Титич. — Та хай вони хоч усі до одного проваляться у Безодню. Імператор лише подяку Творцю у храмі відправить.

— Чудово. Що й потрібне було довести, — кивнув я. — Ускладнимо умову завдання. Уяви собі, що на боці одного з кланів битимуться жителі спірного села.

— З якого дива?

— Наприклад, їм за підтримку пообіцяють зменшити розмір данини. Як вважаєш, Імператор покарає селян? Чи буде це порушенням мирного договору та втратою Імператорської честі.

— У жодному разі, — впевнено відповів староста, який все ще нічого не розумів. — Усі люди, що воюють на боці нелюдів, переходять у касту найманців. Після підписання договору, коли ворожнеча ще не вляглася остаточно, траплялося, що люди воювали на боці ельфів проти гоблінів. Або ходили на тролів разом із орками. Ти ж не міг про це не чути.

  Звичайно, щоб дійти правильного висновку мені навіть не знадобився дзвінок другу і допомога зали. Плавали, знаємо.

— А потім нелюди замирилися і разом вирізали колишніх бойових товаришів, тобто людей…

І вгадав, бо Титич тільки кинув.

— Це сумна історія, і до нас вона жодного стосунку не матиме. Сподіваюся, ти вже все зрозумів, чого я веду?

— Коли? — щиро поскаржився Ярополк. — Я весь час тільки над твоїми питаннями роздумував. Ти вже Владиславе Твердиличу не муч старого загадками, добре? Розкажи сам.

— Я й не збирався… — зупинився, даючи каліці перепочинок. Знову забув і розпустив ноги. — Все просто, Титичу. Але ще дай відповідь разок. Як ти вважаєш — Лупоокі гобліни, після того, як програють нинішній поєдинок, змиряться і дадуть Виселкам спокій?

— На якийсь час притихнуть. Аякже... Договір і вони підписували. Але тільки поки не знайдуть тобі гідного суперника. Потім знову припруться.