Розділ 17

Пацієнт прийшов до тями, коли вся процедура вилучення з організму стороннього предмета, ідентифікованого Ярополком, як праве ікло старого сікача, була успішно завершена. Якийсь час печерний велетень бездумно кліпав очима, наводячи різкість після нокауту, а потім ображено простогнав:

— Я живий… Ти — не вбив… Убий…

— Та постривай ти вбиватися, хлопче, — сунувся поперед мене староста, тримаючи в руці найбільший мухомор, який тільки-но вдалося знайти поблизу. — Хіба ти нічого не відчуваєш?

Взагалі-то субординації треба дотримуватись у будь-яких умовах, але тільки зовсім байдужий чурбан, міг не дати людині насолодитися законним тріумфом. Особливо, після того, як він биту годину продлубався в дупі троля. Причому, у буквальному значенні цього слова. Виймаючи зайве, промиваючи і штопаючи рану.

— Боляче… — коротко резюмував змучений велетень. — Не можу більше… Вбий…

— От залагодив, — обурився Титич, як всякий ескулап, невдоволений, що його роботу не достатньо гідно оцінили і не кинулися цілувати руки, непомітно розсовуючи по кишенях халата конверти з вдячністю від щасливих родичів. — Ти уважніше прислухайся до себе…

Троль чесно завмер на якийсь час, а потім невпевнено прогудів.

— Не смикає… Щипле…

— Ще б, шість швів, — з ноткою гордості за себе рідного пробурчав Титич. — Звісно, тобі дратва, що людині павутинка, а все ж неприємно. Тримай, — простяг тролю мухомор.

— Навіщо… — відвернув морду той, ховаючи голодний блиск очей. — Я хочу померти… Соромно…

— І чого ж ти соромишся? — я вирішив, що психологу час взяти участь у розмові, що поступово зав'язувалася. — Що здоровенного сікача задницею вбив?

Мабуть, таке трактування велетню на думку не спадало.

— Тримай мухомор, бідолаха… — знову виліз Титич. — Прожуй не поспішаючи. Скоро зовсім відпустить.

Він і стоячи був нарівні з сидячим тролем. А взагалі, якщо брати не за вагою, а тільки виходячи з об'єму, то з одного велетня можна було виготовити п'ять старост, та ще й на невеликого підстаросту трохи залишилося б.

Дивлячись на цих новітніх Штепселя з Тарапунькою, я згадав давній жарт.

У часи, що передували розвалу СРСР і характеризувалися загальним дефіцитом, один високопосадовець дістав шматок дорогої тканини на костюм і пішов з ним до московського кравця. Той виміряв відповідального товариша і відмовився шити. Пояснивши, що на таку велику фігуру матеріалу обмаль. А за ним ще кілька майстрів індпошиття видали той самий вердикт. Мовляв, ніяк не вийде — мало тканини. І коли чиновник уже зовсім плюнув, знайомі порадили йому поїхати до Одеси. Мовляв, там такі закрійники, що хоч чохол на авіаносець змайструють.

Поїхав. Знайшов майстерню. Кравець його виміряв і велів приходити за два дні. У призначений термін чиновник знову прийшов до майстерні, і йому винесли готовий костюм. Приміряв — сам раз… Чиновник здивувався. Запитує: «Як вам це вдалося? А мене всі запевняли, що на таку велику фігуру тканини не вистачить». «Це ви у себе в столиці велика фігура, — хмикнув кравець. — А в Одесі ви поц. Нате вам, громадянине, ще й кепку з того самого матеріалу».

Велетень простягнув лапу, взяв гриб, принюхався, наче вишукував каверзу. І тільки після цього сунув мухомора у пащу.

А може, так воно й було. Хоча, як для індивідуума, який пристрасно бажає померти, дивна обережність. Якщо ти смерті просиш, то чого отрути боятися? Хоча, яка отрута? У тролів же на всі отрути імунітет… чи як воно називається.

— Ковтати не поспішай, — нагадав староста.

— Угу-мугу, — погодився троль, старанно працюючи щелепами. Наче йому не гриб дали, а щонайменше березове поліно.

— Ти ось що скажи мені, хлопче: ти чому з цією скалкою лісом бігав, а не поспішив додому по допомогу? І взагалі — як тобі вдалося сікачеві на ікла сісти? — накинувся Титич із докорами на пораненого.

— Угу-гу-гу…

— Та дай ти йому спокійно пожувати, — відтягнув я трохи вбік надміру цікавого старосту. — А краще сам поясни: з чого ти його весь час хлопцем кличеш?

— Ну, то хіба ж не видно: що не дівка? — навіть розгубився той. -—Ти чого, Владе?

Я відкрив рота, пояснити, що цікавлюся віком троля, а не статтю, коли зрозумів, що: по-перше, сам знаю відповідь (вуха ще й пухом не вкрилися), а по-друге, як близько був від провалу власної легенди. Рейнджер недоучка ... Борсук ти, ваше благородіє, а не барс!

— Розумієш, — треба було терміново рятувати ситуацію, і я спробував на ходу зліпити хоч трохи правдоподібну версію. — Мій загін більше ельфами займався... «Спробуйте тільки наступного разу не видати мені всю інфу завчасно! Гррр! Усіх за двадцять чотири годині виселю!» Тому з тролями рідко стикався. От і не вивчив до ладу.

— Ого! — з не вдаваним захопленням вигукнув Титич, навіть не дослухавши нової версії моєї легенди.

«Слава, Богу, здається, пощастило і знову в масть».

— Так ти, Владе, виявляється не просто Барс, а Чорна пантера. Чув про ваші справи. Чув… А як же. «Пантера»! То ж я дивлюся: рухаєшся якось незвично м'яко, не легіонерським кроком. І чого мовчав? Одразу не міг сказати?