Розділ 9

Від крику, який видав «засадний полк», побачивши мене не «на щиті», а цілого та неушкодженого, найближчі дерева дружно спробували скинути листя. А осика так і зовсім до осені тремтіти не перестане.

М-так. Якщо десь неподалік блукав побратим покійної тварюк, то він або тут же помер від інфаркту, або ломанувся з усіх ніг назад, у пекло. У мене і самого їжачок під шоломом здибився від несподіваних децибелів.

— Живий! — староста, незважаючи на кульгавість, максимально використав фору в часі і, доки решта групи підтримки злазила з дерев, встиг дістатись тіла героя першим. — Живий? — повторив з виразними запитливими інтонаціями і, наслідуючи Фому Невіруючого, який теж не довіряв зору, обережно поторкав мене рукою. Після чого дійшов остаточного висновку. — Справді живий…

— Типу того, — підтвердив я, через настільки ретельне обстеження, починаючи вже й сам у власній реальності сумніватися.

— А вогненна тварюка?

Питання явно зайве. Розійтися миром по команді «брек*» [*термін з боксу — команда рефері «розійтися»] ми з Псом не могли, і якщо я вцілів, значить, мій супротивник, як мінімум, програв за очками. До речі, на відміну від старости, дехто з лучників зрозумів це швидше. Тож одразу четверо мужиків не залишилися в натовпі захоплених фанів, а дбайливо поспішили до печери. Перекидаючись фразами, на кшталт: «Треба зняти шкуру, поки теплий, а то потім замучишся…»

— Мені б горло промочити… — прохрипів я.

Членороздільна мова давалася важко. Дивно, ніби і поєдинку, не по суті, а за формою, ніякого не було, а сил пішло, як від повноцінних дванадцяти раундів, встановлених ще покійним лордом*. [*Бокс. «Правила маркіза Квінсберрі»].

— Так, звичайно… Тримай… — Ярополк сунув мені в руку важку флягу, що приємно холодила долоню.

Напій теж був прохолодний і смачний, мабуть.

Рідина всмокталася в мене з такою загрозливою швидкістю, що я мимоволі опустив голову, намацуючи поглядом, не помічену раніше, дірку в нижній частині тулуба. Ні, дякувати Богові, ніяких додаткових і непередбачених Творцем, отворів у мені не з’явилося.

— Заморився?.. — співчутливо спитав староста, забираючи порожню флягу, з якої я намагався ще щось витрусити.

Відповідь знову-таки була очевидною, але цього разу я не відповів Ярополку з іншої причини. Чоловіки, що поспішали зняти шкуру з переможеного чудовиська, вибігли з печери з такою поспішністю, ніби Пес ожив і особисто погнався за поціновувачами чужого хутра.

— Це… там… це… нікого… значиться… взагалі…

— А де він?

Сьогодні староста явно йшов на рекорд із задання безглуздих питань.

— Дезінтегрувався... — брякнув я, все ще перебуваючи в якійсь прострації. Свідомістю висловлювань претендуючи на місце в книзі Гіннеса десь поряд з Ярополком. Це, мабуть, щось у повітрі. Цигаркою б затягтися — миттю в мізках просвітлення б настало. Але, на жаль, не сподобилися майстри до кольчуги кишеню приладнати, а я не звик ще сигарети за кушаком носити.

— Ась?.. — закліпав староста.

— Зітліла звірюга… На попіл… — пояснив я виразніше. Принаймні мені так здалося.

— Зовсім?

— Ні, холера ясна… — безглуздість і тупість того, що відбувається, мене вже починала заводити. — Частина згоріла, частина розплавилася, а інше з димом зникло. Ярополку! Іди й сам подивися, і не задавай десятки дурнуватих питань!

— Слухаю, пане десятнику!

Видно в моєму голосі ненароком прорізалися сержантські нотки, оскільки староста миттєво підібрався і жваво зашкутильгав до печери. А лучники якось непомітно розсмокталися по кущах. Мабуть, життєва мудрість усіх служивих і підневільних людей: «подалі від начальства — ближче до кухні» і тут мала ходіння.

У печерці Ярополк не затримався. Як увійшов, так мало не одразу і назад вишкандибав. Але притомності у погляді старости не побільшало.

— Це чим же ти його так душевно приклав? — спитав він, підозріло оглядаючи мене з ніг до голови. Але оглядом, зважаючи на все, залишився задоволений, оскільки очі його знову потеплішали і навіть посмішка на обличчі позначилася. — Амулет якийсь у магів... придбав?

— Та я й сам до ладу не зрозумів… — коли не знаєш, що збрехати, краще говорити правду. Ну чи майже правду. — Покрутилися ми з цією бестією по печері трохи. Потім звірюга стрибнула, я — меч виставив... Він на вістря і напоровся. Від удару мене трохи об стіну приклало. Можеш на потилиці гулю намацати, якщо хочеш…

А ось це я даремно сказав. Шолом не пілотка і не берет, яка на фіг шишка від контакту з хоч і твердою, але рівною поверхнею? На щастя, староста виявив тактовність і перевіряти не поліз. Але надалі треба стежити за текстом.

— А як кола перед очима мигтіти перестали, дивлюся — тварюка вже дотліває. Ось… — не даючи досвідченому воїну зайнятися аналізом висунутої версії, я поспішно сунув Ярополку в руку прихоплений з попелу, все ще теплий, кругляш, — дивися сам. Це все, що від нього залишилося.

Староста уважно оглянув трофей. Понюхав, подивився на сонце, потер у долонях, лизнув і повернув камінчик назад.

— Схоже на звичайну річкову галька. Втім, — притримав він мою руку. — Викидати не поспішай. Будеш у місті — магу покажеш. Мало що... Раз така тварюка над нею не по своїй волі здохла, може і наклався якийсь слід?