Розділ 7

Вийшов із хати і звично звернув за кут, ліворуч, у той бік, де й у моєму світі розмірено шуміла затиснута в тіснині Бистриця. Повноводна після весняних дощів, до літа річка втрачала в обсязі добрі дві третини і опускалася ближче до дна русла, проритого в землі. Оголюючи при цьому зализані та лисі береги, по різнокольорових зрізах яких, як по річних кільцях на пнях, можна було дослідити історію та поклади порід. Мрія маркшейдера* [*спеціаліст з проведення вимірювань у надрах землі та на відповідних ділянках її поверхні з відображенням результатів на планах, картах та розрізах]

  Пробігаючи щадним підтюпцем по стежці через город, із задоволенням зазначив, що вид бадилля овочів, що росли на ньому, мені цілком знайомий. А значить і раціон, на час перебування на тутешньому «повному забезпеченні», не зазнає надто кардинальних змін. У всякому разі, картопля, цибуля, буряк, морква та огірки в цьому світі теж водилися. Як і кукурудза, якої, упереміш із соняшниками та коноплею, був обсаджений город по периметру. Замість тину…

А ось річка виявилася набагато чистішою за ту, до якої я звик удома. Без нафтових райдужних розводів, без напівзатопленої пластикової тари, що пропливає повз, і поліетиленових кульків. Та й сама вода — прозора, як у свіжонабраному басейні. Он, злякано-метушливо смикнулася від мого силуету зграйка малька. А он — великий рак тягне дном шматок чогось безформного в нірку, кумедно задкуючи і здіймаючи пісок. Тримаючись у тіні берега, промайнула рибина суттєвіших розмірів. Цілком солідний «лапоть». В очікуванні такого, не шкода й пару годин з вудкою у засідці просидіти.

  Мамо люба, прокинься! Тут невідомо як самому з гачка знятися та назад вислизнути, а він про рибалку думає!

  Я вмостився на березі, влаштувавши меч на колінах, і прийняв стилізовану позу мислителя.

  Отже, що ми маємо на порядку денному, якщо остаточно ухвалити версію про свій перехід у категорію «попаданців». Кумедний, до речі, термін. Мабуть, має на увазі: якщо вже втюхалася «попа» куди не слід, то тепер — «танцюй, враже, як пан каже»… А ось фіг вам, потріпаємося ще.

Для початку – світ. Якийсь він, наче вийнятий з моєї пам'яті. Навіть фарби, як у дитячих спогадах: яскраві, соковиті. А що зазвичай згадується тим, хто не проводив усі канікули на Канарах чи Багамах? Правильно: під босими ногами м'яка, зелена галявина, щедро посипана дрібними квітками, легкий вітерець, що обдуває обличчя і відчуття теплого, безмежного щастя… Не якогось конкретного, а взагалі — у світових масштабах, центром якого є саме ти.

«Яке усе зелене, яке усе красиве, яке сонце жовте, яке небо синє. Ко-ко, ко-ко. Ко-ко, коро ко-ко…»

До речі, про сонце! Воно он куди вже вилізло, прямо над головою зависло — а спека зовсім не відчувається, незважаючи на теплий байковий костюм і кольчугу. Ніби все не насправді, а так — декорації ... Але особисто для мене ця обставина зовсім нічого не змінює. Грати доведеться з повною віддачею. Є таке відчуття — стійке, наче запах нафталіну, що провал вистави з вини актора, який зображує головного героя, режисером-постановником схвалений не буде. Йому бажано, щоби прем'єра пройшла на «ура»! Інакше буде зроблено відповідні оргвисновки. З такими наслідками, що нікому мало не здасться. І насамперед самому актору. Завісу!..

Зосередься, Владе… Годі думками нишпорити по дереву. Сам перед собою чого інтелектом форсиш? Я розумію, що звичка, це друга натура, але все ж таки… Будь простіше. Як у строю. «На перший-другий, розрахуйся! Гей, ви троє! Обидва до мене!»

Отже, все спочатку. Хтось, якось і невідомо навіщо, переніс мене знову ж таки невідомо куди. Зовнішню схожість пейзажу поки що відкинемо, як несуттєву. А що мені взагалі відомо про цей світ?

Перше — тут донедавна велася війна між людьми і не людьми. Затяжна та нещадна. Можливі варіанти з тимчасовими спілками. Закінчилася війна остаточною та беззастережною перемогою Імператора людей, але з такими втратами, що людство опинилося на межі вимирання та зникнення. Тоді як нелюди, що програли війну, зуміли зберегти свої популяції в більш-менш пристойному числі.

Друге, — перемістили мене сюди не з чимось, а з екіпіруванням воїна. Нехай легким, але все-таки невідомі «доброзичливці» поклали в баул саме кольчугу та меч, а не гросбух, довідник ветеринара чи підручник з садівництва.

Відповідно слід припустити, що саме в цій іпостасі я їм на підмостках і потрібен. Але чому саме я? Звичайний сержант, яких у наших доблесних збройних силах, тисяча? Стріляю я, допустимо, непогано, трохи мінній справі навчений, в рукопашці не з останніх у частині був. Але навіть у нашій роті знайдеться пара-трійка хлопців, які в усьому цьому, а особливо в умінні поводитися із середньовічним залізом, дадуть мені будь-яку фору. То в чому прикол? Що я такого знаю чи вмію, що тут на вагу… чогось дуже цінного?

От зараза, я навіть у тутешніх грошово-товарних відносинах не орієнтуюсь... А контракт уклав. Може, мене вже кинули? Підписали за харчі та прислугу працювати?

Знову понесло?.. Заспокойся та думай…

Легко сказати: думай. Коли я саме цією справою ніколи особливо не захоплювався. Навіть ті знання, що мимохідь у школі набув, давно з голови вивітрилися. Військове життя дуже зворотному процесу сприяє. Чули про вітрову ерозію? Кажуть, вона навіть скельну породу зруйнувати здатна. Брешуть, мабуть... Ну і хай собі, кому це заважає? Важливо інше: я й справді нічого суттєвого не знаю і не вмію!

Ні, руки у мене не з нижньої частини тулуба ростуть. Город скопати, картоплю підгорнути, сіна накосити чи дров нарубати — легко. Ось тільки дуже сумніваюся, що тутешнім селянам перелічені таланти аж таке диво. Усьому цьому вони змалку навчені. І краще за мене, халтурника міського. Тоді що? На фіга було силам, умовно позначеним, як божественні, — з таким морочитися?