Розділ 4

Яєчня люто шипіла і шкварчала жиром, вимагаючи негайного втручання. Зголоднілий організм — теж. Але я не поспішав. За останні два роки в моєму житті рідко видавалися моменти, коли можна поніжитися в ліжку, згадуючи солодкі сновидіння, а не схоплюватися за командою «Підйом!». Сон, до речі, наснився дуже незвичайний, цілком відповідний даному історичному моменту.

Наче я оселився десь на Адріатиці. І на мій персонально особистий острів, просто морем приїжджає старенький, бортовий ЗІЛ-157, навантажений піском. А супроводжують цей спецвантаж мої товариші, котрих уже немає на цім світі. І коли я спитав у хлопців із подивом: «Навіщо мені тут ще одна машина піску, якщо навколо і так один суцільний пісок?», — вони цілком серйозно пояснили: «Щоб ностальгія не замучила». Потім хлопці споро розвантажили машину і акуратно засипали весь мій острівець, поверх місцевого, рідного пісочку. Після чого розвели велике багаття, попрощалися, побажавши удачі, і один за одним, немов у двері, пішли у вогонь, — залишивши мене наодинці з полум'ям чудернацького, бездимного вогнища.

Я довго дивився на гру вогню і ніяк не міг зрозуміти: чого мені хочеться більше — підійти ближче і погрітися, чи розвернутися і піти геть. У той бік, звідки виразно долинало дзюрчання невеликого водоспаду.

Куди подівся раритетний автотранспорт, я взагалі не помітив.

— Доброго ранку вам, Владиславе Твердиличу, прокинулися вже? Ну, то вставайте. Поки вмиєтеся, я й стіл накрию... Сьогодні, вибачайте, скромний сніданок. А як мужики запаси підвезуть, я вам борщ зварю і пирогів напечу...

Голосом, що дзвінко процокотів у хаті, був мені незнайомий, але цілком милий. З такою собі, приємною слуху, легкою картавинкою. Повернувшись на бік, я побачив жіночу особу, що клопотала біля печі. Якщо тільки місцеві мужики, не носять сукні та не пов'язують голови хустками. Брр… Від однієї тільки думки про це мене аж пересмикнуло.

А незнайомка вхопила з плити величезну сковороду і повернулася, даючи можливість розглянути рум’яне від вогню личко. Загалом, як і більшість чоловіків, я погано розуміюся на прикметах, що дозволяють безпомилково визначати жіночий вік, але так, на перший погляд, їй було злегка за двадцять. А якщо судити по зачіпливому полиску зелених очей, то, можливо, і менше.

Дівчина мило посміхнулася і ще раз привіталася.

— Доброго ранку, Владиславе Твердиличу. Як спочивали? Чи не холодно одному спати? Ще й без ковдри… Я — так навіть улітку мерзну… Хоч під перину залазь. Мабуть, через те, що річка поряд... вогкістю тягне. А піч топити, люди засміють. Ярополк Титович казав, ви у село зовсім повернулися? Правда, чи помилився староста?

При цьому вона продовжувала займатися своїми справами, зосередившись на приготуванні сніданку, і лише зрідка пострілювала цікавим поглядом у мій бік.

Гм, виходячи з діапазону питань та прозорих натяків, здається, я суттєво занизив її вік. Хоча, сільські у стосунках між чоловіком та жінкою завжди були простіші за містян. Та й як інакше, коли весь процес від зачаття, народження і смерті, на твоїх очах відбувається мало що не кожного дня. А животина це чи людина, різниця невелика та несуттєва. Зате і різноманітне баловство, що виходило за норми моралі, тут споконвіку суворо засуджувалися і миттєво каралися. Причому найжорстокішим способом.

Розпусника, який порушив звичай, спочатку докладно повчали всім миром, а потім виганяли з громади. Брудному збоченцю чи негіднику не було місця серед нормальних людей. Але і все, що призначено природою, не заборонялося. Аби лише талія у дівчини до заміжжя не погладшала.

— Звати тебе як, господине? Щось не пригадую у селі такої красуні? — виявив законну цікавість, заодно і трохи підлизуючись.

— Як батьки назвали Листицею при народженні, так люди мало що не другий десяток і кличуть. А ви, Владиславе Твердиличу, мене, мабуть, ще з голими, обдертими колінами та короткими кісками бачили. Як тут згадати?

Ось це так! Я навіть захопився. В одну фразу, яку вона промовила невимушеною скоромовкою, Листиця примудрилася вкласти всю, найважливішу для першого знайомства, інформацію. Значить, молоденька вдовиця не тільки собою гарна, а й розумна. І щоб остаточно розставити всі крапки над «і», я запитав із усією грацією, властивою асфальтовому катку та... більшості чоловіків.

— Мабуть, важко одній?

— Звісно, не мед… — завмерла на мить та, мабуть, не чекала такої прямоти. — Навіть у ярмо і то пару волів запрягають.

— Що ж ніхто до такої красуні не посватався вдруге? Чи вкрай осліпли мужики та хлопці? — спробував я хоч трохи загладити незручність з попередньою делікатністю. За принципом пожежу гасять пожежею.

Але Листиця не образилася. Зітхнула тільки з докором.

— А де їм узятись, хлопцям цим, Владиславе Твердиличу? Ніби не знаєте, що в кожному селищі на дюжину спідниць одні штани. Та й ті все більше підперезані шнурком, а не пасом. Це правда, в останні роки жінки більше хлопців ніж дівчаток народжувати стали, але поки ті женихи підростуть, я вже на печене яблуко схожа стану. Ніхто й не гляне... Багато дівчат не витримують самотності і йдуть у ліс до ельфів та гоблінів, або в гори до гномів, а дехто чув — і зовсім у печери до тролів. Але на мене — краще в самоті вік скоротати, ніж лягати з нелюддю, що наших же чоловіків винищила, і напівкровок з ними плодити. Кажуть, що Імператор своєю владою дозволив багатоженство? Правда? — І не чекаючи відповіді, продовжила. — Ну, це тільки для міських вертихвісток прийнятно. А ми не привчені дідівські звичаї змінювати, і під кожну напасть їх заново перекроювати.