Розділ 3

— Іду і думаю, хто ж це в хаті Твердили господарює? А це ти, хлопче… Змужнів, зміцнів на імператорських харчах… Справжній воїн. Чоловік ... З поверненням додому, Владислав Твердилич.

Взагалі, я і в житті, і за паспортом Максимович, але поспішати з самовідведенням не будемо. Зачекаємо.

З густих сутінків виринула непоказна скособочена, згорблена постать і, незручно притягуючи ногу, зашкутильгала до будинку.

— Скільки років минуло, Влад? Зараз, зараз… Тебе вербувальники, здається, саме після літнього сонцестояння зманили? У тому році, пам'ятаю, у нас ще комора Малого згоріла. Це виходить: раз, два… — він почав загинати пальці.-- Шість сім. Точно сім років, як один день минули. Так, ну і мене теж, не впізнати тепер. Коли ти в легіон записався, я ще рівно, як спис стояв... Це третьої зими шатун мене підім'яв, от і перекосило з того часу. Невже зовсім не пригадуєш? Ярополк я, староста тутешній.

— Дядько Ярополк? — вирішив я підіграти незнайомцю, зобразивши голосом радісний подив. Все-таки несусвітній супутник, що ковзає по лику Місяця, не давав мені спокою. Як і навмисне середньовічний антураж.

До речі, я тільки зараз звернув увагу, що у всьому селі, в жодному будинку не світиться. Тобто, кволі, бляклі вогники миготіли там і сям, але до електрики вони не мали жодного відношення. Стовпів електричних та проводів, до речі, теж не спостерігалося. Адже прямо на городі стояв один, колись. Крім тих, що тяглися вздовж дороги. Населення телефонним зв'язком забезпечуючи.

— Упізнав, правда? — щиро зрадів каліка, але потім похитав із сумнівом головою. — Брешеш, мабуть, хлопче… але все одно дякую. Будинок я ваш, як бабця померла, зберіг. Дозволив, щоправда, тут молоді на вечорниці збиратися. Але, воно бач, і на краще вийшло. Хата живий дух любить, а без людей швидко хиріє. Хлопці з дівчатами і лагодили, де потреба була. І піч взимку топили… А ти, Владиславе Твердиличу, як взагалі? Зовсім додому повернувся чи тільки відвідати? Відпочити від служби ратної?

— Ще не думав… — начебто правди не сказав, так і не збрехав. Але виявити цікавість вважав за необхідне. — А що?

— Захисник потрібен селу... — зітхнув староста. — У наші Висілки збирач податків і то часом зазирнути забуває. То чого вже ображатись, якщо імператорських легіонерів на допомогу не докликатись. Раніше я сам би упорався. Даремно, десять років під орлом крокував та нелюдів по лісах та ярах ганяв? Усю війну майже без жодної подряпини. А з ведмедем, бач, схибив, послизнувся... От і нікому тепер людей від напасті захистити.

— І багато напасті? — поцікавився я для порядку та отримання корисної інформації.

— Не без цього, Владе... — похнюпився староста. — Не без цього. Однооку печеру пам'ятаєш?

Дивина тривала. Незважаючи на те, що надто багато довкола змінилося, або виглядало інакше, частина речей залишалися колишніми, знайомими. Принаймні Однооку печеру я знав чудово. Ще шмаркачем облазив її з приятелями вздовж і впоперек. Чи це ефект перекладу з мови незрозумілої на текст, що підсвідомо розпізнається, позначається? Але підтвердити не відмовився. Для продовження розмови.

— Пам'ятаю…

— Ось дурна голова, — невимушено ляснув себе по лобі староста. — Знайшов, про що питати... Ви ж із Вігом тоді ледве вислизнути встигли з-під завалу... Твердила потім, як дізнався, за обома з віжками по всьому селі ганявся.

А ось цього випадку, у моєму безшабашному та хуліганистому підлітковому віці, не було. Дідусь дружка мого Василя, погрозив нам патерицею здалеку, але не більше. Нестиковка ... Ще одна з багатьох.

— Завелося там щось лихе, Владе, — продовжив тим часом Ярополк, навіть не посміявшись на спогади. — Поки овець та телят воно зі стада тягало, терпіли. Але, минулої неділі, відразу дві баби зникли. Пішли за грибами і згинули. Сліди ми знайшли. Кров, шматки одягу, а навколо все звірячими лапами потоптано. На вовчі схоже. Ось тільки вовків таки здоровенних не буває. А ця звірюга, прийдись їм схльоснутися — ведмедя завалить. І взагалі, щось не так, там… Сам знаєш, легіонери, які ходили «під орлами», ворожу магію печінкою відчувають. Але не вона це, не вона — вже повір… Донесення до міської управи я, як ведеться, з голубом відправив, та тільки сумніваюся, що через двох селянок сотник хоча б за вухом почухається. А людям — страшно. Потрібно щось робити. Жнива на носі… Дамо зерну висипатись — узимку з голоду опухнемо. А залишимо собі, не заплатимо оброк.

Староста похмуро зітхнув.

— Знову ж таки — дітлахи. І худобу влітку в хліві тримати — збитки одні. Дуже громаді Захисник потрібен. До зарізу. Подумай, Владиславе Твердиличу. Грошей ми багато не покладемо, нема... Але зате громада тебе на прокорм візьме. Нічого не бракуватиме. І молодичку якусь жваву та ладну, доки сам вибереш, господарство вести виділимо. Цілих сім вдових жінок у селі проживає, одна одною молодша. Листиця, наприклад, і зовсім бездітною залишилася. Навіть пожити з чоловіком не встигла. Того ж тижня, після весілля, утонув Гір, — під лід провалився. І не дівка, і не баба... Сам би до неї під бочок підкотився, та тільки старуватий я вже для втіх постільних. І Потапич неабияк мені цю справу зіпсував. Важко тепер одну частину тіла до іншої припасовувати, хе-хе… Хіба що, підшукати собі таку ж кралю, тільки в інший бік зігнуту… Ну що, вмовив я тебе, чи ні? — змінив тон із жартівливого на серйозний.

— Заманливо. Можна подумати ... — Відкидати відразу не зовсім зрозумілу пропозицію старости я не став. Треба спершу з просторово-часовими питаннями розібратися, а згодом приймати адекватні рішення. — Але не зараз... Втомився я з дороги, дядьку Ярополку. Зовсім голова не варить... З тобою розмовляю, а сам одним оком із дрімотою борюся.