Глава 6 Між правдою і мовчанням

Я зупинилася на кілька секунд, вдихнула

глибше — ніби це могло заспокоїти. Не

заспокоїло.

Його слова все ще звучали в голові. Не різкі —

вперті, чіпкі. Тарас не кричав. Не тиснув

голосом.

Він тиснув інакше: поглядом,

паузами, тим, як ставив питання і не давав

сховатися за відповідями.

І найбільше дратувало те, що він мав рацію

хоча б у тому, що я справді не сказала всього.

Ні йому. Ні собі.

Я пішла далі, навіть не дивлячись, куди йду.

Думки нашаровувалися, як шум, у якому

неможливо виділити щось одне.

Тарас.

Андрій.

Той жахливий момент.

Як я застигла замість відповіді.

Я сердито стиснула губи.

— Ну, чому ти мовчала?.. — видихнула майже

беззвучно.

І відповідь прийшла одразу. Бо боялася.

Не сварки. Не реакції. А моменту, коли

доведеться назвати все своїми іменами. Ця

думка не вдарила — вона повільно осіла

всередині, як щось неминуче.

Увечері я лежала в темряві із заплющеними

очима. І раптом подумала про нього...

Андрій.

Не та сцена, не реальність, зовсім інша версія.

Без зайвих слів та напруги. Він просто поруч.

Один крок — і відстань між нами зникає, ніби

її ніколи не існувало.

І вперше це відчуття було не страшним.

Навпаки — занадто спокійним, занадто

правильним, аби бути правильним.

Я різко розплющила очі.

Темрява в кімнаті була щільніша за будь-яку

думку. І все одно — відчуття його присутності

не зникло одразу.

Я повільно видихнула.

— Серйозно…

Наступного вечора я поверталася з роботи.

Люди проходили повз, світло ліхтарів

розпливалося в калюжах, десь поруч хтось

сміявся. Я ніби не була частиною цього руху. У

голові — шум. Тарас. Його погляд. Його

мовчання між словами. І Андрій. Той самий

момент.

Я різко зупинилася. Саме він чіпляв найбільше.

Не слова. Не сцена. А той вираз обличчя, ніби

щось всередині нього обірвалося. Я це бачила.

І це не відпускало.

— Чому мене це так тривожить?.. —

прошепотіла я майже беззвучно.

Відповіді не було.

Я рушила далі швидше — спочатку просто щоб

іти, потім щоб втекти від думок. Але вони

йшли поруч. І з кожним кроком ставали

іншими. Менше — про злість. Більше — про

щось тепле, але тривожне та небезпечне.

Андрій…

Я видихнула і на мить заплющила очі просто

на ходу.

— Треба поговорити, — сказала собі тихо.

Не сьогодні, не зараз. Але втекти вже не вийде.

Я це знала.

І саме у цей момент підняла погляд. Попереду,

біля знайомого повороту, стояла постать. Крок

сам сповільнився. Серце ж — навпаки. Я ще

нічого не вирішила. Але цей момент — уже

вирішив усе за мене.

Я завмерла лише на мить. Наче ще один крок

— і все стане незворотним. Та відступати вже

було пізно. Він теж мене помітив.

Андрій стояв трохи осторонь, під світлом

ліхтаря. Жовте світло робило його обличчя

надто спокійним, ніби чужим.

Я підійшла повільно — кожен крок як окреме

рішення.

— Привіт… — Це прозвучало дуже тихо.

— Привіт, — бездоганно рівним тоном відповів

він.

І цей спокій різонув сильніше, ніж найгучніша

емоція.

Кілька секунд тиші. Без його жартів, без такої

звичної легкості між нами. Наче все зайве

зникло — і залишилася тільки правда, до якої

ніхто з нас не був готовий.

— Я… — Я запнулася. — Вчора…

Він ледь кивнув. Не підштовхнув, не зупинив.

Просто дав продовжувати говорити — і

водночас ніби вже все зрозумів.

Це збивало з пантелику.

— Це не те, чим здається, — швидко сказала я.

Андрій коротко всміхнувся. Та усмішка не була

теплою, скоріш навпаки.

— А чим це здається? — просто перепитав він.

І саме ця простота влучно й боляче вдарила по

мені. Я відкрила рот… і не сказала нічого. Бо

зараз будь-яка версія звучала б як

виправдання. А сказати правду я вже не могла.

Принаймні не зараз.

Він відвів погляд убік, тяжко видихнув.

— Ти не зобов’язана мені нічого пояснювати, —

спокійно сказав він.

Це було ще гірше, ніж докір.

— Але я хочу, — тихіше відповіла йому.

Він подивився на мене вперше прямо. І в

цьому пронизливому погляді було більше

сенсу, ніж у всіх словах до цього.

— Тоді скажи, — рівно сказав він. — Без «це не

те, чим здається».

Я мовчала. Секунда. Друга. Серце билося так

голосно, що тиша ставала фізичною. Скажи.

Просто скажи!

— Я просто… — Я ковтнула повітря. —

Заплуталася.

І одразу зрозуміла, як це безглуздо звучить.

Він відповів не одразу.

— Це ти вже казала.

Я зробила крок ще ближче.

— Не хочу, щоб ти думав…

— А що мені думати? — перебив він тихо, але

різко. — Ти була з ним. Це факт. — Він

помовчав і продовжив. — І це мене не

стосується.

Я здригнулася.

— Це не так просто.

— Я й не кажу, що просто, — ще тихіше додав

він. — Я кажу, що цього достатньо.

І це прозвучало як межа. Чітка, хоч і невидима.

Остаточна.

— Ти сердишся?

Він безрадісно усміхнувся.

— Було б легше, якби так.

— А що ж тоді?

Він не відповів одразу. Наче зважував, скільки

можна сказати.

— Нічого з того, що я можу собі дозволити

показати.

Ці слова зависли між нами. І в них було більше,

ніж він озвучив. Я зробила ще один крок.

Тепер я стояла дуже близько.

— Я не хочу це втратити…

Він видихнув коротко і вимовив: