Глава 5 Дві правди в одній голові

Наступного дня я вже знала, що він буде там.

Біля виходу з торгового центру, де знаходиться

наша кондитерська. І найгірше — я не була

проти.

— Я починаю думати, що ти спеціально

підлаштовуєш наші зустрічі.

Я не одразу підняла голову, ніби боялася

втратити думку, за яку все ще трималася.

Андрій стояв поруч — ніби випадково, але

занадто вчасно.

— Ага, — сказала я, трохи знизавши плечима.

— У мене просто дуже багато вільного часу.

— О, я це помітив. — Кивнув він, засунувши

руки в кишені. — «Зайнята людина».

Я ледь помітно напружилася й не одразу

відповіла.

— Робота.

— Вічний ворог особистого життя, — протягнув

він, трохи нахиливши голову вбік, ніби

оцінюючи цю фразу.

Я усміхнулася кутиками губ.

— В тебе його багато?

— Було б більше. — Він трохи припідняв брови. — Якби дехто не тікав на наступній зупинці.

Я фиркнула.

— Знову ти за своє?

— Це травма, — серйозно сказав він, приклавши руку до грудей. — Я з цим живу.

Я засміялася.

Навіть трохи відвернулася убік, видихнувши

хвилювання.

— Ти останнім часом якось часто пропадаєш, —

сказав він уже спокійніше, спершись плечем об

двері поруч.

Я на секунду опустила погляд.

— У сенсі?

— Ти то є, то нема. — Глянув він прямо, не відводячи погляду.

Я легенько знизала плечима.

— Я ж не серіал.

— Шкода. — Він коротко усміхнувся. — Я б

подивився.

Пауза, невелика, але відчутна.

— Просто справи, — сказала я й одразу сама

почула, як це звучить.

Сухо та занадто правильно.

— Та не хвилюйся ти так, — додав він легше. —

Я ж не допитую.

— А звучить як допит.

— Я ще лампу в лице не направив, тож все ок.

Я знову засміялася. І цього разу це реально

допомогло. Він злегка кивнув, не перебив, не

тиснув.

— Якщо ти раптом стала дуже популярною…

мені записуватися у чергу?

Я пирхнула, трохи хитнувши головою.

— Дуже смішно.

— Я стараюся, — сказав він ніяково.

Я на мить подивилася вбік, потім знову на

нього. І чомусь моя усмішка не зникала, але

всередині щось неприємно стискалося.

— Ти дивно жартуєш.

— Я перевіряю реакцію, — спокійно відповів

він, трохи нахилившися вперед, ніби справді

аналізуючи мене.

— На що? — Я здивовано підняла брову.

Він на секунду задумався. Погляд ковзнув убік.

— На все.

Я відвела очі першою. Ніби ми раптом стали

поруч занадто близько.

— Не зникай зовсім, ок? — сказав він уже

простіше, без іронії.

Я знову коротко подивилася на нього.

— Не буду.

Він кивнув і усміхнувся, як завжди. Але цього

разу це відчувалося зовсім інакше.

Після роботи додому я йшла повільніше, ніж

зазвичай. Хоч могла швидше. Хоч хотілося

швидше — в тишу. Але я ніби тягнула час,

змінюючи темп кроків без причини. Телефон у

руці був теплий. Я переклала його в іншу руку,

але не дивилася. Не зараз.

На переході я зупинилася. Люди поруч

говорили, сміялися, поспішали. Життя йшло

далі — без пауз. Я на мить затримала погляд на

своєму відображенні у вітрині. Синє волосся.

Знайоме. І ні.

— І що ти робиш?.. — тихо сказала я, не

відводячи очей від себе.

Я пішла далі, автоматично поправивши

зачіску. Думки не складалися докупи — тільки

уривки.

Його голос.

Його погляд.

І поруч — інший. Спокійний, правильний.

Я різко видихнула, нервово стискаючи пальці в

кулак і одразу розтискаючи їх. З ним було

просто. І саме це лякало. Раніше було інакше:

постійна напруга, пояснення, боротьба.

А тут — тиша.

Я провела язиком по губах, ніби шукаючи

правильну реакцію в собі, але її не було. Я

стиснула телефон і заховала його в кишеню.

Відповідь була поруч. Дуже проста. І мені вона

зовсім не подобалася.

Я з Тарасом. Бо це правильно. Бо я його

вибрала.

«Ти зараз з тим, з ким треба…»

Я криво всміхнулася і злегка похитала головою.

— Дуже дякую, — пробурмотіла собі під ніс,

ніби сперечаючись із кимось поруч.

І чому я думаю про іншого? Невже це вже не

пройде?

Я різко зупинилася, ледь не врізавшися у

жінку, що йшла назустріч.

— Серйозно?..

Вона кинула на мене короткий незадоволений

погляд і пішла далі.

Я підняла голову — і тільки тоді зрозуміла, де я.

Та сама зупинка. Навіть не помітила, як сюди

дійшла.

— Клас…

Я переступила з ноги на ногу, озирнувшись.

Зробила кілька кроків уперед. І тоді ніби

відчула — поруч хтось є.

Не одразу підняла очі. Спочатку лише

зупинилася. І вже знала.

Тарас.

Він не мав бути тут.

— О, які люди, — сказав він, ніби це

випадковість. — Тобі пощастило чи мені?

63Я ледь усміхнулася, поправивши пасмо

волосся.

— Залежить від настрою.

— І який сьогодні?

Я на секунду затримала погляд на ньому.

— Дивний.

— Значить, я в тему. — Він уважно подивився

на мене.

Ми пішли поруч. Просто йшли, без

домовленостей. Він щось розповідав — про

день, якусь дрібницю, що мала бути смішною.

Я слухала, кивала в потрібних місцях. Навіть

відповідала. Все виглядало нормально.

Майже.

Його рука кілька разів ледь торкнулася моєї.

Ніби випадково, але не зовсім. Я не

відсувалася, лише трохи стиснула пальці в

кулак і знову розтиснула.

— Ти сьогодні якась… інша, — сказав він.

— У сенсі?