10

     Володя приходив щовечора, приносив волошки, а потім ми гуляли майже до ранку. Коли перецвіли волошки, він приносив інші квіти. А взимку – цукерки.

    Згодом про наші стосунки дізнались друзі, знайомі і, звісно, батьки. Батьки не були проти, а друзі взагалі не здивувались. Моя близька подружка Ілона сказала, що ще з першого класу знала, що ми будемо разом. Та нас не турбувало, що думають інші, ми просто були щасливі.

      У дев’ятому класі ми сіли за одну парту. Вчителі стали помічати, що поруч зі мною Володя перестав бешкетувати, а став старанним учнем. А на випускному вечорі ми із ним танцювали вальс і всі казали, що красивішої пари не знайти. Чи тішило це мене? Напевно. Та тільки моє щастя було в іншому – тримати за руки коханого, дивитись в його очі, бачити усмішку на його устах…

     Після навчання у школі, був університет. А далі ми з Володею одружились, звили своє власне сімейне гніздечко і народили діток. Іноді, довгими вечорами, коли діти заснуть, я випитувала у свого чоловіка про те, як він тоді дізнався, що я люблю волошки? Він довго не зізнався, та якось все ж розповів. Сказав, що подобалась я йому із першого класу. Але він соромився мені про це сказати, тому свою симпатію проявляв смиканням за косички, киданням сніжок або ще якось капостив. А коли ми подорослішали, став шукати привід поговорити зі мною. Іноді він навіть слідкував за мною. І в той день, коли я пішла в ліс за подружками, він теж тихенько слідував за мною. А коли, повертаючись, зупинилась біля волошок, він стояв неподалік, заховавшись за деревами. Він вже майже наважився підійти до мене, та тут десь взявся Єгор. Володя почув нашу із Єгором розмову і тоді у нього з’явився інший план – класти волошки на моє підвіконня. Він сподівався, що я здогадаюсь про його почуття. Іноді писав записки, один раз зізнався, що мріє про танець зі мною на випускному, але я тоді  втекла… Та він відверто сказав, що, якби я однієї ночі не впіймала його, то, напевно, і до цієї пори, носив би мені квіти на підвіконня.

     …А зараз, я сиджу у кімнаті, де пройшли моє дитинство і юність, дивлюсь на синьоокі волошки і розумію, що тут долучився мій чоловік. Але як? Він же за сотні кілометрів від мене. Я набираю його номер і, на мій подив, він відразу ж відповів. Серце защеміло, коли я почула рідний голос.

- Володю, я знайшла волошки на своєму підвіконні. – Після привітань, кажу я.

- Справді? То у мене з’явився конкурент?

- Не жартуй так. Бо ж знаю, що то твоя робота! Тільки як це тобі вдалось? Ти ж так далеко? Чи ти приї…

- Ні, Катрусю. Я ще далеко… Але ж у мене підростає достойний помічник! – Гордо каже чоловік.  Син! Так, я пригадала, що він повертався у поле, нібито шукати годинник, який випадково загубив. Я не розповідала дітям цієї історії. Отже, сину її розповів чоловік, а, може, й обом. Бо він з обома часто спілкується і любить обох однаково. А історію цю вони мають знати. Адже це і їхня історія. Історія про те, як створювалась їхня сім’я.

     Я ще трохи поговорила з чоловіком, ледь стримуючи сльози. Скоро виповниться двадцять років нашим стосункам! А мої почуття до нього лише зростають. Тепер, через роки я зрозуміла, що Єгор у моєму житті був лише швидкоплинним захопленням. І хтозна чи в нас щось вийшло б, навіть, якби він обрав мене. А Володя… він той, без кого моє життя було б пустим і сірим. Вірю, що час розлуки скоро мине, і ми зустрінемось із коханим. І, тримаючись за руки, підемо гуляти рідними та дорогими місцями аж до волошкового поля…