9

    Будильник мене розбудив рівно о першій ночі.  Звісно, що було страшно. Але я твердо вирішила подолати свій страх заради цікавості. Я боязко підійшла до вікна і відчинила його – квітів не було, отож я не спізнилась. Я повернулась у ліжко, залишивши відчиненим вікно і стала чекати. На моє щастя, чекати довго не довелось. Не пройшло і пів години, як загавкали собаки. Спочатку сусідські, а потім і мій Бровко. Я напружилась, за вікном почулось шарудіння. Та все ж наважилась встати і підійти до відчиненого вікна. Ніч була місячна, в кімнаті було досить видно, тому за кілька секунд я вже дісталась до вікна. Обережно відтулила фіранку, ще мить – і я зустрічаюсь поглядом з тим, хто приніс мені квіти. Він не сподівався, що так може статись і відразу ж відвів погляд.

- Що ти тут робиш? – Здивовано, але без краплі страху питаю я.

- Я… приніс… тобі квіти…

      Напевно, я б мала б подякувати, але замість того, я сказала:

- А звідки ти знаєш, що мені подобаються саме волошки?

- Так… здогадався…

- Щось не віриться…

- Катю, може, вийдеш? – Несміло питає він.

     А я не знаю, що відповісти. Переді мною стояв мій однокласник Володька. Володька-бешкетник, як називали його однокласники. Він і справді був бешкетником. В молодших класах дівчат тягав за косички, а у старших – і сніжками обкидав, і портфелі ховав, і на крісла крейду підклав. Навіть, мені іноді діставалось. Якщо у класі траплялась якась пригода, то першого питали і кликали до директора, саме Володьку. А от вчився він непогано. Вчителі казали, що він міг би брати участь в олімпіадах, та боялись його туди відправляти, бо ж точно щось «вчудить» там! І ось тепер він стоїть переді мною і пропонує вийти. Чи хочу я цього? Чи взагалі мені це потрібно? Не знаю.

- Гаразд, зараз одягнусь. Але хіба через вікно, не хочу у веранді двері відчиняти, а то ще батьків розбуджу!

-  Добре, я чекаю! – Я помітила, як він крадькома усміхнувся.

    Я швидко дістала джинси і футболку, тихенько вийшла на коридор, щоб взяти кросівки. Мигцем глянула у дзеркало – чомусь захотілось гарно виглядати. Зовсім без косметики, з розпущеним трохи розкуйовдженим волоссям, але чомусь цей вигляд мені сподобався і я побігла до вікна. Я вилізла на підвіконня і збиралась зістрибнути, але Володька завчасно підхопив мене за талію і обережно поставив на землю. Вмить бешкетник в моїх очах став джентельменом.

     Була тиха місячна ніч. Ми з Володькою прогулювались пустою вулицею. Мабуть, собаки зрозуміли, що ми «свої» і перестали гавкати. Володька взяв мене за руку, помітивши, що вона холодна, вирішив, що я змерзла і дав мені свою куртку. Ми майже не говорили. Мені з ним було добре і затишно. І я зрозуміла, що хочу, щоб так було завжди.