6

       Я погано спала в цю ніч. Засинала і знову прокидалась. То через дощ, то через страшні сни. А вранці яскраві сонячні промені пробрались до моєї кімнати. Від них ставало світліше на душі. Але раптом мені пригадалась події минулого вечора і я знову спохмурніла. А на підвіконні знову лежав букет волошок. «Він що знущається!?» - Вголос сказала я і відкрила вікно. Волошко похилили свої сині голівки від дощу, та все одно були милі. Напевно, треба було їх викинути, та в чому вині квіти? Я беру їх у руки, щоб поставити у воду і знаходжу під ними записку. Та прочитати її не вдається – дощ повністю розмив усе, що там було написано. Цікаво і що написав цей безсоромний Єгор? Яке виправдання придумав?

…Сонце вже майже заховалось за небокрай. Ставало прохолодніше. Я сиділа на траві край поля і не могла намилуватись волошками – цими маленькими ніжними квіточками, що колись зігрались доленосну роль у моєму житті.

- Мамо, ти де? – Почула здалеку я і підвелась.

     До мене бігли мої діти. Вже майже дорослі діти. Вони зараз були майже такого віку, як і ми, коли розпочалась історія нашого кохання. Син і донька – двійнята. Та зовсім різні між собою. Всі, кажуть, що донечка – моя копія, а от син – увесь в батька.  І справді, дивлюсь на них – і бачу нас у юності. А, особливо, в цих місцях, де колись гуляли ми.

- Мамо, ми вже думали, що ти заблукала! – Підходячи ближче, каже донька.  

- Хіба ж я можу заблукати в таких рідних для мене місцях! – Відповідаю, ніжно дивлячись на своїх дітей.  

- Для нас ці місця теж рідні, ми так часто тут проводимо канікули! – Відповідає донька.

- І нам теж тут подобається гуляти. Але, може, вже підемо, бо щось їсти хочеться! – приєднується до нашої розмови і син.

- Так, а бабуся обіцяла приготувати сьогодні щось дуже смачне!

- Пішли, можливо, їй потрібно допомогти! – Кажу я і разом з дітьми ми, не поспішаючи, йдемо вузькою доріжкою, що має нас привести до села.

- От халепа! – Раптом вигукує син.

- Що сталось, синку? – Дивлюсь на нього і не розумію що не так.

- Я годинник загубив?

- Як загубив? – Перепитую.

- Ніяк! Ти ж без годинника був. – Нагадує йому донечка.

- Та я одягнув його, як ми виходили гуляти! Ви ідіть, а я пробіжусь, пошукаю. – Сказав син і відразу ж побіг назад у поле.

- Тобі допомогти? – Кричу йому у слід.

- Та ні, сам справлюсь! – Відповідає, а ми з донькою повільно йдемо далі.