1

       Я йшла вузькою стежиною. Позаду лишилось гамірне село. Я ще чула його звуки: спів півнів, гавкіт собак, людські голоси. Та вже поринала в цю неймовірну красу, що дарує нам майже незаймана природа. Це зараз тут вузька, ледь помітна стежина, а колись міг проїхати і віз, запряжений кіньми, і навіть вантажівка. Тут змішався запах хвої із солодким запахом польових та лісових квітів, а ще, десь вдалині, відчувається неповторний запах суниць.  Трава, яку ніхто не скошував, досягала мені до талії.  З одного боку невеликий лісок, з іншого – поля, всіяні пшеницею. Пшениця ще молода, зелена. Вітер злегка колише колоски, а я легенько торкаюсь їх рукою. Вдихаю на повні груди! Таке чисте повітря, що не можна надихатись. Край дороги червоніють маки, біліють ромашки та синіють волошки. Волошки! Мої улюблені волошки. Не втримуюсь, зриваю декілька блакитних квіток. Притуляю до обличчя – і рину у спогади…

      Тоді я закінчила восьмий клас. Почались літні канікули. Нарешті поздавала екзамени, відпрацювала шкільну практику на ділянках, отож настали повноцінні канікули. Подружки кличуть у ліс по суниці. Відпрошуюсь у мами, а вона каже: «Так, підеш, але спершу допоможи мені сіно у садку зібрати, бо ж дощ ще намочить. Там зовсім трішки!»  Мамі відмовити я не сміла, гукнула дівчатам, що на велосипеді їх наздожену і пішла працювати.  «Зовсім трішки сіна» довелось збирати добру годину. Звісно, що втомилась, але ж суниць все одно хочеться! Поїхала подруг шукати. На велосипеді до лісу швидко дісталась, але дівчат там не бачила. На окраїні знайшла кілька суниць, спробувала, та й вирішила повертатись – якось самій страшнувато було далі в ліс іти. Їду назад велосипедом, милуюсь безмежною красою полів і думаю, що все життя в мене ще попереду. Чисте, без жодної хмаринки небо, навколо співають птахи, метелики пурхають над барвистими квітами. І я зупиняюсь. Не змогла проїхати повз, коли побачила блакитний волошковий килимок біля дороги. Поставила велосипед і підійшла ближче до цих квітів. Присіла та стала милуватись. Раптом почувся якийсь шум, оглядаюсь і бачу, що поряд зі мною зупинився ще один велосипедист.

- Привіт, мала! – Гордо до мене звернувся одинадцятикласник Єгор. Звісно, що гордо, бо ж він вже випускник та ще й відмінник. А те, що в нього половина дівчат нашої школи закохані, то навіть вчителі знають. – Ну і де ж твої суниці?

Я зніяковіла. Так, мені він теж подобався. Але ж зараз він кепкує з мене, бо ж добре бачить, що суниць я не маю. Мене це трішки роздратувало і я, стараючись не втратити самоконтроль, впевнено відповідаю:

- А я не по суниці ходила!

- Тоді по що ж?

- Ні по що! А просто… помилуватись волошками! – Раптом спала мені на думку така відповідь.

- Ага, волошки любиш! – Усміхнувся Єгор. – Гаразд, милуйся! Бувай! – Мовив він, сів на свій велосипед і помчав до села.

       А я лишилась одна серед волошкового килиму. Здавалось би – тішся, милуйся… та мені вже якось цього перехотілось. І я поквапилась додому. Пам’ятаю, щось мама питала, тато щось розповідав, та мені було важко зосередитись на цьому. Заплутані думки змінювали в моїй голові одна одну. І  в кожній із них був присутній Єгор. Та що ж це таке? Ну, так він мені подобається, як і ще багатьом дівчатам. Та раніше я не думала про нього весь час, а тепер, після цієї зустрічі, я не можу себе контролювати. Я їм на вечерю смажену картоплю і думаю про те, чим вечеряє Єгор. П’ю улюблений холодний чай, а думки про те, що ж полюбляє ввечері попити Єгор. Одягаю нічну сорочку і думаю у чому спить він! Жахіття! Це вже переходить всі межі! Я лягаю у ліжко і рішуче намагаюсь заснути, але знову цей Єгор. Тоді я ще не знала, що такими впевненими кроками перше кохання вже увійшло до мого юного та недосвідченого серця. Я довго-довго вертілась на ліжку, а заснути все не могла.

     Мені захотілось пити. Спочатку я вирішила, що потерплю до ранку, та спрага стала дошкуляти. Довелось іти на кухню. Втамувавши спрагу, я сподівалась заснути. Та марно. Тепер заважало цокання настінного годинника. Це було настільки нестерпно, що я встала і винесла годинник в сусідню кімнату. Все! Тепер можна спокійно спати. Але тут втрутився сусідський півень – схоже, йому теж не спалось. Ще не встиг він завершити свій сольний виступ, як до нього приєднались і сусідські собаки. А потім і наш Бровко. І тоді мені стало страшно. Бровко – доросла серйозна вівчарка і просто так гавкати не буде. Отже, хтось ходить близько біля двору. Я завмерла, натягнувши ковдру майже до очей. Почувся скрип хвіртки, що вела до городу. А потім щось зашурхотіло біля вікна. Я накрилась з головою і нарешті заснула.