Глава 20

Раптом Адам відчув дивну важкість у всьому тілі. Тепер Марійка грала по його правилах. Він спробував зосередитися на розмові, але слова ніби розчинялися в шумі вітру.
— Дивно... — тихо промовив він. — Чомусь раптом страшенно захотілося спати.
Марійка уважно подивилася на нього, приховуючи хвилювання.
— Мабуть, це спека. Он тут недалеко є дерево, перепочинь кілька хвилин.
Адам лише мовчки кивнув. Він дійшов до старого дуба, сів, сперся спиною об шорсткий стовбур і заплющив очі.
— Зараз... лише хвилину...
За кілька митей його дихання стало рівним і спокійним.
Марійка завмерла. Перед нею лежав телефон Адама. Ще недавно саме він мав перевагу, керував ситуацією, змушував її сумніватися у власній пам'яті. Але тепер усе змінилося.
«Тепер моя черга дізнатися правду», — подумала вона.
Її руки ледь тремтіли. Вона не відчувала радості чи задоволення — лише напруження. На кону були не тільки відповіді на запитання про ту загадкову ніч, а й її стосунки з Андрієм. Якщо Адам справді приховував правду, вона мусила це довести. Якщо ж ні — їй доведеться жити з усвідомленням, що вона помилялася.
Тим часом у селі розгортався зовсім інший конфлікт.
Марта, яка вже давно недолюблювала Марійку, дістала телефон і набрала номер Андрія.
— Андрію, ти маєш знати... — почала вона удавано стурбованим голосом. — Пів села сьогодні бачило Марійку з Адамом. Вони знову гуляли разом у волошковому полі. Люди вже тільки про це й говорять.
На іншому кінці запанувала мовчанка.
— Ти впевнена? — холодно запитав Андрій.
— Я б не телефонувала без причини. Кажуть, вони були там удвох дуже довго. Не знаю, що між ними відбувається... але виглядало це зовсім не як випадкова зустріч.
Андрій стиснув телефон так сильно, що побіліли пальці. Після всього, що він уже пережив, ці слова боляче вдарили по ньому. Сумніви, які він намагався відкинути, знову ожили.
Марта завершила дзвінок із ледь помітною посмішкою. Вона чудово розуміла, що іноді достатньо кількох правильно підібраних слів, щоб недовіра почала руйнувати навіть найміцніші почуття.
А над волошковим полем поволі згущалися сутінки, приховуючи таємниці, відкривши які незабаром могли назавжди змінити життя всіх чотирьох.

Марійка квапливо підняла телефон Адама. Її пальці тремтіли так сильно, що вона ледь не впустила його в густу траву. Вона ніколи не брала чужих речей без дозволу, і зараз її не полишало відчуття, ніби вона переступає межу, яку сама ж завжди вважала непорушною.
«Я не шукаю чужих таємниць... Я шукаю правду», — знову й знову повторювала вона подумки, намагаючись заглушити докори сумління.
Перед її очима поставали уривки тієї загадкової ночі, слова Андрія, холодний погляд Адама, власні провали в пам'яті. Якщо він справді приховував щось важливе, вона була впевнена: відповідь може ховатися серед фотографій. Іноді саме випадкова дрібниця — відображення у дзеркалі, час на екрані, силует на задньому плані — здатна сказати більше, ніж сотня виправдань.
Марійка міцніше стиснула телефон у долонях і затримала подих. Екран ожив, освітивши її стривожене обличчя. На ньому з'явилося повідомлення про те що потрібне підтвердження особи. Вона підійшла до Адама, припідняла його обличчя до телефону, і о диво... Він розблокувався... Вона не очікувала, видно айфон не оригінальний,  вона подумала, адже оригінальний гаджет мабуть мав би більше вимог до розблокування... Хоча й добре в тім не розбиралася, тепер вона почала шукати зачіпку.

Її серце калатало дедалі сильніше. Кожна секунда здавалася вічністю. Вона нервово озирнулася навколо: поле було тихим, лише волошки тихо коливалися під вечірнім вітром, а неподалік, у затінку старого дуба, мирно спав Адам, навіть не підозрюючи, що цієї миті Марійка стоїть на межі відкриття правди, яка могла змінити життя їх обох.

Вона відкрила перше фото. Потім друге. Третє. Марійка переглядала знімки один за одним, уважно вдивляючись у кожну деталь: у відблиски світла, у тіні на тлі, у випадкові предмети, що могли видатися неважливими лише на перший погляд. Деякі кадри вона збільшувала, затримуючи погляд на обличчях і дрібних елементах, які могли щось підказати.

Щоб не втратити жодної знахідки, Марійка почала надсилати фотографії на свій телефон через Bluetooth. Вона робила це швидко, майже машинально, ніби боялася, що Адам ось-ось прокинеться і забере в неї останній шанс дізнатися правду. Кожен переданий файл здавався їй маленькою перемогою.

«Вдома я зможу роздивитися все спокійно, збільшити зображення, порівняти дати й знайти те, що він намагався приховати», — подумала вона, стискаючи телефон уже впевненіше.

Коли чергова фотографія зникла з екрана і перейшла на її пристрій, Марійка відчула, як у грудях змішалися страх і надія. Вона ще не знала, що саме побачить на цих знімках, але була певна: десь серед них ховалася відповідь, яка нарешті розставить усе по місцях.

Та раптом у голові спалахнула інша думка. А що, як Адам якимось чином доставив її в готель, а вже там, у номері, робив із нею фото, поки вона спала? Це здавалося навіть надто логічним. Можливо, саме так усе й було.

Здогадки приходили одна за одною, та цього було не достатньо, їй потрібні були докази... Тепер із міркувань совісті вона не могла Адама залишити самого в полі, і мусила дочекатися поки він прокинеться. Тому вона підійшла до того самого дерева, трохи далі від Адама, який саме міцно спав, і сівши біля старого дуба, також задрімала, і потім заснула... І попри все що він зробив вона все ще залишалась людиною. Людяною, та вважала що це було б на її совісті, якщо із ним би щось сталося. 

Коли перші промені сонця торкнулися волошкового поля, Адам повільно розплющив очі. Ніч уже відступала, поступаючись місцем тихому світанку. Над полем здіймався легкий серпанок, на пелюстках волошок блищали краплини роси, а повітря було прохолодним і наповненим ароматом польових квітів.
Він лежав під старим дубом і відразу помітив Марійку. Вона тихо спала зовсім поруч, злегка прихилившись до стовбура дерева. Пасмо темного волосся вибилося їй на обличчя, а ранковий вітер ледь ворушив його. Її обличчя було напрочуд спокійним, ніби за ці кілька годин зникли всі тривоги й сумніви, що переслідували її останнім часом.
Адам не міг відвести від неї погляду. Раніше він переконував себе, що це лише гра, бажання домогтися свого, підкорити її серце будь-якою ціною. Але зараз, дивлячись, як вона мирно спить серед безкрайнього волошкового поля, він уперше відчув щось інше. Йому захотілося не заволодіти нею, а просто залишитися поруч, щоб цей тихий світанок тривав ще хоч трохи довше.
На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. Він обережно прибрав пасмо волосся з її щоки, намагаючись не розбудити. У цю мить він несподівано для самого себе зрозумів: Марійка стала для нього значно більшою, ніж просто черговою метою. І це відкриття лякало його не менше, ніж захоплювало.