Глава 19

Сніданок минув майже в повній тиші.
Марійка лише зрідка торкалася чашки з уже ледь теплою кавою. Апетиту не було зовсім. Адам мовчав, ніби був задоволений тим, що домігся свого.
Коли вона відсунула від себе чашку, тихо сказала:
— Я піду.
Адам підвівся.
— Добре. Я ж виконав свою обіцянку. Ти можеш іти.
Вона мовчки кивнула й попрямувала до дверей.
Перед тим як вийти, Адам спокійно промовив:
— І не забувай... ми домовилися. І пам'ятай, якщо раптом ти захочеш утекти, ці фотографії вмить булуть відправлені Андрієві! 
Марійка не відповіла. Лише міцніше стиснула ручку дверей і вийшла.
Їхні будинки стояли поруч. Відстань була зовсім невеликою, але цього ранку ця коротка дорога здалася їй нескінченно довгою.
Вона йшла повільно, не помічаючи ні людей навколо, ні теплого сонця. У голові безперервно крутилися слова Адама, його усмішка, його спокійний голос.
З кожним кроком вона відчувала, що все глибше заплутується у павутині поганих подій. Сама того не розуміючи, вона ставала жертвою стосунків, у яких зовсім не хотіла брати участі. Їй здавалося, що кожне її рішення лише ще сильніше затягує вузол, із якого дедалі важче знайти вихід.
Нарешті вона зайшла до свого будинку й зачинила за собою двері.
Лише тепер змогла видихнути.
Вона сперлася спиною об стіну й повільно сповзла на підлогу.
— Чому я знову повірила йому?.. — тихо прошепотіла вона.
Перед очима одна за одною промайнули картини минулого: його обіцянки, брехня, зради, розчарування...
— Я ж знала, який він...
Марійка сховала обличчя в долонях.
— Навіщо я погодилася піти з ним на ті танці? Навіщо повірила, що цього разу все буде інакше І він зміниться?..
Її серце стискалося від жалю. Якби можна було повернути час назад, вона б просто пройшла повз нього того дня. Але тепер було вже запізно.
Саме в цей момент задзвонив телефон.
На екрані висвітилося ім'я:
Андрій.
Марійка швидко витерла сльози, кілька разів глибоко вдихнула й лише тоді відповіла.
— Привіт...
— Привіт, кохана, — тепло сказав Андрій. — Як ти? Чим займаєшся?
— Та... нічим особливим. Щойно прийшла додому.
Він одразу відчув, що її голос звучить незвично.
— Марійко... Що сталося?
— Нічого.
— Я ж тебе знаю. Ти сумна.
Вона силоміць усміхнулася, хоча він не міг цього побачити.
— Та ні... просто трохи втомилася.
— Точно? Може, щось сталося на роботі чи вдома?
Вона на мить заплющила очі. Усередині все кричало розповісти йому правду, але страх наслідків скував її.
— Ні, Андрію... чесно. Все добре.
— Ти впевнена?
— Так... все в порядку.
На тому кінці запала коротка тиша.
— Добре... Але пообіцяй, що якщо тебе щось турбуватиме, ти мені скажеш.
Марійка відчула, як по щоці знову скотилася сльоза.
— Обіцяю...
Вона тихо поклала слухавку й ще довго сиділа нерухомо.
Найбільше її боліло не те, що вона збрехала Андрієві. Найбільше боліло те, що одного необережного рішення вистачило, аби її життя почало змінюватися зовсім не в той бік, у який вона мріяла йти.
Минуло лише кілька годин.
Та цього вистачило, щоб селом поповзли нові чутки.
У селах новини рідко залишалися таємницею. Хтось випадково побачив, як Марійка рано-вранці виходила з будинку Адама. Хтось пригадав, що ще кілька днів тому бачив їх разом. Інші почали додавати власні здогадки, і з кожною новою розмовою історія обростала подробицями, яких насправді ніхто не знав.
— Кажуть, Марійка знову повернулася до Адама...
— А я ж говорила, що вони ще помиряться.
— Учора разом, сьогодні зранку від нього вийшла... То хіба це випадковість?
До вечора ці розмови лунали вже чи не на кожній вулиці.
Ніхто не знав, що насправді сталося. Люди бачили лише окремі фрагменти й самі домальовували решту.
Згодом ці чутки дійшли й до батьків Андрія.
Його мати мовчки сиділа за кухонним столом, стискаючи в руках чашку чаю.
— Не хочу в це вірити, — тихо сказала вона. — Може, люди просто перебільшують...
Батько важко зітхнув.
— Хотілося б. Але якщо Андрій про це почує...
Вони обоє переглянулися.
Найбільше їх лякали не самі чутки, а те, як на них може відреагувати син.
Він навчався далеко від дому, старанно працював над своїм майбутнім. Батьки добре знали його характер: якщо він вирішить, що Марійці потрібна допомога або що між нею й Адамом знову щось відбувається, то може, не роздумуючи, кинути все й приїхати додому.
— Якщо він зараз покине навчання через ці розмови... — тихо промовила мати. — Це може зруйнувати все, над чим він так довго працював.
Батько повільно кивнув.
— Поки що не будемо йому телефонувати. Спершу треба зрозуміти, що з цього правда, а що — лише сільські плітки.
— Сподіваюся, це лише плітки...
Вони обоє замовкли.
Та, попри ці слова, тривога не полишала їх. Адже вони знали: іноді достатньо лише однієї необережної чутки, щоб вона змінила життя відразу кількох людей.

У другій половині дня телефон Марійки тихо завібрував.

Вона довго не наважувалася подивитися на екран. Лише коли звук стих, повільно відкрила повідомлення.

Адам: «Сьогодні ввечері. Волошкове поле. Пам'ятаєш нашу домовленість. Я чекатиму о восьмій.»

Марійка довго дивилася на ці слова. Серце стислося.

— Невже в мене справді немає вибору?.. — прошепотіла вона.

Увесь день минув у тривожному очікуванні. Вона намагалася читати, допомагати вдома, відволіктися, але думки знову й знову поверталися до вечора.

Коли сонце почало ховатися за обрій, вона повільно рушила стежкою до волошкового поля.

Легкий вітер колихав сині квіти, а небо забарвилося у золотаво-рожеві кольори. Здалеку це місце виглядало спокійним і навіть казковим, але Марійка не відчувала жодної радості.

Адам уже чекав.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він, коли вона підійшла.

— Я прийшла, бо ми домовилися, — тихо відповіла Марійка. — Не більше.