Глава 18

Минуло ще кілька днів.
Після їхньої розмови у волошковому полі Адам кілька разів зустрічав Марійку в селі, але цього разу поводився стримано. Він більше не говорив про свої почуття, не намагався фліртувати й не нагадував про минуле.
Одного вечора він знову зустрів її біля магазину.
— Марійко, щодо недільних танців...
Вона відразу насторожилася.
— Що щодо них?
— Я хотів ще раз запросити тебе.
— Адаме...
— Зачекай, дослухай мене.
Він підняв руки, ніби показуючи, що не збирається сперечатися.
— Я пам'ятаю нашу розмову. І пам'ятаю, що обіцяв поважати твоє рішення.
Марійка мовчки дивилася на нього.
— Я не буду чіплятися до тебе. Не буду говорити про наші старі стосунки. Просто підемо як друзі.
— Тільки як друзі?
— Тільки як друзі, — підтвердив він.
Марійка замислилася.
Вона все ще не була впевнена, чи варто погоджуватися.
Після подій у волошковому полі довіра до Адама вже не була такою, як колись.
— Я подумаю, — відповіла вона.
— Добре.
Наступного дня Адам знову нагадав про запрошення.
А потім ще раз.
І ще.
Зрештою Марійка погодилася.
Але цього разу вона вирішила бути обережнішою.
Тому ввечері перед танцями вона зайшла до своєї знайомої Іри.
— Іро, можна тебе дещо попросити?
— Звісно. Що сталося?
— Підеш завтра зі мною на танці?
Іра здивовано підняла брови.
— А хіба ти не з Адамом ідеш?
— Формально так.
— Тоді навіщо я?
Марійка трохи помовчала.
— Просто мені буде спокійніше, якщо поруч буде ще хтось із знайомих.
Іра одразу зрозуміла, що справа не зовсім проста.
— Він знову почав наполягати?
— Трохи.
— І ти йому не дуже довіряєш?
Марійка кивнула.
— Тоді я піду.
— Справді?
— Звичайно.
Іра усміхнулася.
— Тим більше я давно не була на танцях.
Марійка полегшено зітхнула.
— Дякую.
— Нема за що.
Настала неділя.
Сільський клуб був яскраво освітлений. Звідусіль лунала музика, а біля входу вже збиралася молодь.
Адам прибув трохи раніше й чекав на Марійку.
Коли він побачив її, то посміхнувся.
Але його усмішка трохи згасла, коли поруч із нею він помітив Іру.
— Привіт, — сказала Марійка.
— Привіт.
Адам перевів погляд на Іру.
— А ти теж прийшла?
— Звісно, — усміхнулася вона.
Марійка помітила його здивування.
— Я запросила Іру з нами.
— Ага... зрозуміло.
Він намагався не показувати розчарування.
Натомість Марійка відчула себе значно впевненіше. Поруч із подругою їй було спокійніше, і вона знала, що тепер вечір проходитиме у компанії, а не наодинці з Адамом.
Музика вже лунала з відчинених дверей клубу.
— Ну що, ходімо? — запитала Іра.
— Ходімо, — погодилася Марійка.
І вони втрьох рушили до входу, кожен зі своїми думками щодо того, яким буде цей вечір.

У клубі ставало дедалі людніше. Весела музика лунала з колонок, а на танцювальному майданчику вже кружляли перші пари.
Марійка сиділа за столиком разом з Ірою, спостерігаючи за людьми.
Адам стояв поруч і час від часу поглядав на неї.
Нарешті заграла повільніша мелодія.
Адам набрався сміливості й простягнув Марійці руку.
— Потанцюємо?
Марійка підняла на нього очі.
На мить він подумав, що вона погодиться.
Але вона лише усміхнулася.
— Ні, Адаме.
Його усмішка трохи згасла.
— Чому?
— Просто не хочу.
Перш ніж він встиг щось сказати, Марійка перевела погляд на Іру.
— Зате Іра сьогодні ще жодного разу не танцювала.
Іра здивовано подивилася на подругу.
— Я?
— Так.
Марійка ледь усміхнулася.
— Мені здається, ви чудово потанцюєте.
Адам розгублено переводив погляд з однієї дівчини на іншу.
Іра раптом засміялася.
— А знаєш що? Чому б і ні?
Вона підвелася зі свого місця.
— Ну що, Адаме, запрошення ще в силі?
Тепер уже він опинився в незручному становищі.
Відмовитися означало б показати, що він запрошував лише Марійку.
Погодитися — танцювати з Ірою.
Марійка спокійно спостерігала за ситуацією.
Зрештою Адам зрозумів, що вибору особливо немає.
— Звичайно, — відповів він.
Іра одразу взяла його під руку.
— От і добре.
Вона повела його до танцювального майданчика.
Марійка ледь стримала усмішку.
Тим часом Іра почувалася цілком невимушено.
— Ну що, тепер ти мій партнер на цей танець, — пожартувала вона.
— Схоже на те, — відповів Адам.
Вони почали танцювати.
Адам час від часу дивився в бік Марійки, але вона вже розмовляла з іншими знайомими дівчатами й зовсім не звертала на нього уваги.
Іра помітила його погляд.
— Навіть не намагайся.
— Що саме?
— Я ж бачу, куди ти дивишся.
Адам лише зітхнув.
— Усе настільки очевидно?
— Для всього села.
Він мимоволі усміхнувся.
— Чудово.
— Не переймайся. Просто іноді треба вміти приймати те, що люди вже зробили свій вибір.
Ці слова прозвучали майже так само, як раніше говорила Марійка.
Адам нічого не відповів. Він все ще крутив у голові свій план, і коли танець закінчився, він запросив Марійку на каву, біля клубу був магазин, в магазині був кавовий апарат.

Адам підійшов до столика, коли черговий танець закінчився.
— Марійко, може, вип'ємо по каві? Тут поруч магазин, там є кавовий апарат.
Марійка озирнулася.
Іра саме танцювала з одним із місцевих хлопців і виглядала цілком щасливою.
— Не хочу її відволікати, — сказала Марійка.
— То ходімо ненадовго, — запропонував Адам. — Заодно трохи відпочинемо від музики.
Марійка вагалася, але зрештою погодилася.
— Добре. Тільки ненадовго.
Вони вийшли з клубу.
Ніч була теплою і ясною. Над селом мерехтіли зорі, а з відчинених дверей клубу долинала музика та сміх.
Невеликий магазин ще працював. Усередині біля стіни стояв кавовий апарат.
Адам замовив дві кави.
Поки апарат гудів, Марійка розглядала товари на полицях.