Глава 17

Після від'їзду Андрія минуло кілька днів.
Марійка намагалася звикнути до нового життя. Щодня вони телефонували одне одному, але їй усе одно бракувало його присутності поруч. Вона часто приходила до річки або до вишневого саду, де вони провели свій останній вечір разом.
Одного теплого літнього дня, коли Марійка поверталася з магазину, дорогою її несподівано зустрів Адам.
— Привіт, Марійко, — сказав він, зупинившись поруч.
Дівчина трохи насторожилася.
— Привіт. А ти хіба не у Німеччині? — Запитала вона.
Запала коротка незручна пауза.
— Ні як бачиш! Як ти?
— Нормально.
— А Андрій уже в США?
— Так.
Адам кивнув.
— Зрозуміло.
Марійка вже хотіла йти далі, але він знову звернувся до неї.
— Слухай, я тут подумав... Може, прогуляємося сьогодні? Просто як друзі.
— Не думаю, що це хороша ідея.
— Чому?
— Просто не хочу.
— Марійко, та нічого такого. Просто прогулянка.
— Ні, Адаме.
Він усміхнувся.
— Ну хоч трохи. Біля волошкового поля. Там зараз дуже красиво.
— Я не знаю...
— Обіцяю, жодних дивних розмов. Просто поспілкуємося.
Марійка вагалася.
Після всього, що сталося раніше, вона не була впевнена, чи варто погоджуватися. Але Адам говорив спокійно, не тиснув занадто сильно і поводився незвично стримано.
— Лише ненадовго, — сказала вона нарешті.
Обличчя Адама відразу прояснилося.
— Домовилися.

Увечері вони зустрілися біля старої польової дороги.
Сонце вже починало хилитися до заходу, а волошкове поле простягалося до самого горизонту. Яскраво-сині квіти легко гойдалися від теплого вітру.
Вони повільно йшли вузькою стежкою серед квітів.
Коли вони сиділи на пагорбі біля волошкового поля, вечірнє сонце вже майже сховалося за обрієм.
Адам поглянув на Марійку.
— Знаєш, а тобі дуже пасує це поле.
— У якому сенсі? — спокійно запитала вона.
— Ти така ж яскрава, як ці волошки.
Марійка лише злегка усміхнулася з ввічливості й знову подивилася на горизонт.
Адам не здавався.
— Серйозно. Якби хтось зараз малював картину, то ти була б її головною героїнею.
— Дякую, — коротко відповіла вона.
Він помітив, що його слова не викликають тієї реакції, на яку він сподівався.
— Андрієві дуже пощастило.
Марійка мовчала.
— Будь-хто був би щасливий мати поруч таку дівчину.
— Адаме...
— Що?
— Не треба.
— Я ж просто кажу правду.
Вона перевела погляд на нього.
— Ми домовлялися просто поговорити як друзі.
— Так, домовлялися.
На кілька хвилин між ними запанувала тиша.
Але Адамові було важко приховувати свої почуття.
— Ти навіть не уявляєш, скільки хлопців у селі звертають на тебе увагу.
— Мене це не цікавить.
— Бо ти думаєш лише про Андрія?
— Так.
Ця відповідь прозвучала настільки впевнено, що Адам на мить замовк.
Проте незабаром він знову наблизився до неї.
— А якщо він залишиться у США надовго?
— Ми впораємося.
— А якщо відстань усе змінить?
— Не змінить.
У голосі Марійки вже відчувалося роздратування.
Адам важко зітхнув.
— Ти дуже вперта.
— Можливо.
Він посміхнувся.
— Саме це мені в тобі й подобається.
Марійка нічого не відповіла.

Після того як Адам обійняв Марійку за талію, між ними на кілька секунд запанувала напружена тиша.
— Адаме, я ж сказала... — почала вона.
Але він не відразу прибрав руку.
Замість цього він подивився їй в очі й тихо промовив:
— Я більше не можу приховувати свої почуття.
Марійка розгубилася. Вона зовсім не очікувала такої поведінки.
Перш ніж вона встигла щось відповісти, Адам нахилився і поцілував її.
Від несподіванки Марійка на мить завмерла. Усе сталося так швидко, що вона не одразу усвідомила, що відбувається.
Але вже через секунду вона різко відступила назад.
Її обличчя змінилося від здивування до гніву.
— Ти що робиш?!
Адам зробив крок до неї.
— Марійко, я...
Не давши йому договорити, вона різко вдарила його по щоці.
Удар був не надто сильний, але достатній, щоб він зрозумів її реакцію.
Адам завмер.
— Ти перейшов межу дозволеного, — твердо сказала вона.
— Послухай мене...
— Ні! Тепер ти послухай мене!
У її голосі звучало розчарування.
— Ти обіцяв, що це буде дружня прогулянка. Ти сам це сказав.
— Я не зміг стримати почуття...
— Це не виправдання!
Адам опустив голову.
Марійка продовжила:
— Я довірилася тобі. Погодилася прийти сюди тільки тому, що ти пообіцяв поважати моє рішення.
— Марійко...
— Досить.
Її очі наповнилися образою.
— Я кохаю Андрія. 
Адам мовчав.
— І знаєш, що найбільше мене засмучує?
— Що?
— Те, що ти навіть не намагався дотримати свого слова.
Навколо них шуміли волошки, а вечірній вітер колихав сині квіти.

Після того між ними запанувала тиша.
Вона важко дихала, намагаючись зрозуміти власні почуття.
Адам мовчки дивився на неї. На його щоці ще залишався слід від удару, але, схоже, це хвилювало його найменше.
Марійка вже хотіла піти, але він раптом зробив крок уперед.
— Зачекай.
Вона зупинилася, але не повернулася.
— Що ще?
Адам обережно підійшов ближче.
— Вибач мені.
Марійка повільно повернула голову.
— За що саме?
— За те, що не стримався. За те, що порушив свою обіцянку.
Він опустив погляд.
— Я вчинив нерозумно.
Кілька секунд Марійка мовчала.
— Тоді навіщо ти це зробив?
Адам важко зітхнув.
— Тому що не зміг себе втримати.
Вона нічого не відповіла.
Адам обережно взяв її за руку.
— Марійко, я не планував цього. Справді.
— Але це сталося.
— Так.
Він дивився їй прямо в очі.
— І я розумію, що ти маєш право злитися.
Навколо них тихо шуміло волошкове поле.
— Ти сказав, що ми будемо просто друзями.
— Знаю.
— А потім зробив зовсім інше.
— Бо я давно перестав бачити в тобі просто подругу.
Марійка відвела погляд.
Ці слова змусили її замислитися, хоча вона не хотіла цього показувати.
— Це нічого не змінює.
— Можливо.
Адам не відпускав її руку, але й не намагався наблизитися знову.
— Просто вислухай мене.
Вона мовчки кивнула.
— Коли Андрій поїхав, я зрозумів, що якщо зараз нічого не скажу, то шкодуватиму про це все життя.
Марійка дивилася на сині квіти перед собою.
— Я не прошу тебе щось вирішувати сьогодні.
— Тоді чого ти хочеш?
— Щоб ти знала правду.
Вечірнє сонце остаточно сховалося за обрієм.
— Я не хочу втрачати тебе, навіть якщо ти ніколи не будеш зі мною.
У його голосі вперше не було ані самовпевненості, ані жартів.
Марійка відчула, як її серце стислося від суперечливих думок.
З одного боку був Андрій, якого вона кохала і який зараз перебував за тисячі кілометрів від неї.
З іншого — Адам, який стояв поруч тут і зараз, дивлячись на неї так, ніби від її відповіді залежало все його майбутнє.
Але Марійка поки що не була готова дати відповідь.
— Мені потрібно подумати, — тихо сказала вона.
Адам повільно відпустив її руку.
— Добре.
Вони ще кілька хвилин стояли серед волошок у вечірній тиші, кожен занурений у власні думки, розуміючи, що після цього вечора їхні стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше. 
Марійка мовчала лише кілька секунд.
Потім спокійно подивилася на Адама.
У її погляді вже не було ані гніву, ані образи. Лише впевненість.
— Адаме, наші стосунки вже не повернути.
Він завмер, уважно слухаючи кожне її слово.
— Ми могли б залишитися друзями. Справді могли б.
На мить у його очах промайнула надія.
— Але тільки за однієї умови.
— Якої?
— Якщо ти перестанеш намагатися повернути наше минуле.
Адам опустив погляд.
— Марійко...
Вона м'яко похитала головою.
— Послухай мене до кінця.
Вечірній вітер легенько гойдав волошки навколо них.
— Ти постійно намагаєшся відновити те, що давно закінчилося. Ніби все ще сподіваєшся, що одного дня я передумаю.
Він мовчав.
Бо знав, що вона має рацію.
— Але цього не станеться.
Ці слова прозвучали спокійно, без жорстокості.
— Наші стосунки залишилися в минулому. Дуже давно.
Адам відчув, як серце стислося.
— І нічого вже не можна змінити?
— Ні.
Марійка подивилася йому просто в очі.
— Не тому, що я тебе ненавиджу.
— А тому що кохаєш Андрія?
Вона кивнула.
— Так.
Кілька секунд вони стояли мовчки.
Потім Марійка несподівано усміхнулася.
— І ще дещо.
— Що?
— Я не ображаюся на тебе.
Адам здивовано підняв голову.
— Не ображаєшся?
— Ні.
— Навіть після сьогоднішнього?
— Ні.
Вона зробила невеликий крок ближче.
— Я вже пробачила тебе.
На обличчі Адама з'явилося щире здивування.
— Справді?
— Так.
— Чому?
Марійка ледь усміхнулася.
— Тому що не хочу носити в собі образу.
Вона на мить замовкла.
— Але пробачити — не означає повернутися.
Адам повільно кивнув.
— Розумію.
— Якщо ти зможеш прийняти це і перестанеш наполягати на відновленні наших стосунків, тоді ми справді зможемо бути друзями.
— А якщо не зможу?
Марійка сумно усміхнулася.
— Тоді дружби між нами теж не буде.
Ці слова боляче вдарили по ньому, але він розумів, що вона говорить чесно.
Вперше за весь вечір Адам не намагався заперечити.
Не намагався переконати.
Не намагався сперечатися.
Він лише дивився на Марійку, усвідомлюючи, що перед ним стоїть людина, яка вже давно зробила свій вибір.
— Добре, — тихо сказав він.
— Добре?
— Я спробую.
Марійка кивнула.
— Оце вже схоже на того Адама, якого я колись знала.
Вони обмінялися короткими усмішками.
Над волошковим полем вже запалювалися перші зорі, а напруга, яка панувала між ними весь вечір, почала повільно зникати.
Адам кілька секунд мовчав, дивлячись на темніючий обрій.
Потім тихо запитав:
— Тоді дозволь мені хоча б провести тебе додому.
Марійка уважно подивилася на нього.
— Добре. Я дозволяю.
На обличчі Адама з'явилася ледь помітна усмішка.
— Але лише за однієї умови.
— Якої?
— Якщо ти більше не робитимеш дурниць.
Адам одразу кивнув.
— Обіцяю, що не робитиму.
Вона ще кілька секунд вдивлялася в його обличчя, ніби перевіряючи, чи говорить він правду.
— Гаразд.
І вони повільно рушили стежкою через волошкове поле.
Ніч уже поступово вступала у свої права.
На заході ще жевріла вузька смуга золотаво-рожевого світла, але більша частина неба вже вкрилася глибоким синім кольором. Одна за одною з'являлися зорі.
Повітря стало прохолоднішим.
Легкий вітер пробігався по волошках, змушуючи сині квіти колихатися, немов хвилі на морі.
Марійка йшла поруч мовчки.
Адам теж не поспішав починати розмову.
Йому раптом пригадалися інші вечори.
Колись давно вони так само поверталися додому цією дорогою.
Тоді Марійка сміялася з його жартів.
Іноді брала його під руку.
Іноді зупинялася, щоб показати особливо гарну квітку або яскраву зорю на небі.
Тоді все було зовсім інакше.