Глава 16

Наступні тижні в Туреччині стали для них зовсім іншими. Напруга, страх і невизначеність поступово залишилися позаду. Здавалося, що саме море, тепле сонце і неспішний ритм курортного життя допомагали Андрієві одужувати не лише фізично, а й душевно.
Щоранку вони прокидалися від сонячних променів, які проникали крізь штори їхнього номера. З балкона відкривався вид на безкрає Середземне море. Вода переливалася десятками відтінків блакитного кольору, а далеко на горизонті повільно пропливали білі яхти.
Вони багато подорожували узбережжям. Відвідували старовинні квартали з вузенькими кам'яними вуличками, де будинки були прикрашені квітами. Заходили до невеликих кав'ярень, де місцеві жителі годинами сиділи за чашкою кави та неквапливими розмовами.
Іноді вони вирушали до гірських оглядових майданчиків. Звідти відкривалися неймовірні краєвиди: зелені схили спускалися просто до моря, а сонце, заходячи за горизонт, фарбувало небо в золотисті та рожеві кольори.
Увечері вони часто гуляли набережною. Навколо лунала музика, працювали сувенірні крамниці, сміялися туристи, а легкий морський вітер приносив прохолоду після спекотного дня.
І саме під час однієї з таких прогулянок усе стало на свої місця.
Вони сиділи на лавці біля моря. Марійка щось розповідала про їхню першу зустріч, про танці у сільському клубі, про вечори біля озера.
Раптом Андрій завмер.
Перед його очима почали один за одним виникати спогади.
Він побачив їхню першу розмову.
Побачив той вечір у волошковому полі, та перший поцілунок під час дощу.
Їхні прогулянки польовими дорогами.
Побачив, як вперше взяв Марійку за руку.
Згадав їхні мрії та плани.
Згадав день, коли повідомив їй про навчання за кордоном.
Усе повернулося.
Не уривками.
Повністю.
Він мовчав кілька хвилин.
— Андрію? — стривожено запитала Марійка.
Він подивився на неї.
На цей раз зовсім інакше.
Так, як дивився колись.
— Я все згадав.
Марійка застигла.
— Що?
— Усе. Абсолютно все.
В її очах миттєво з'явилися сльози.
— Ти серйозно?
Андрій усміхнувся.
— Пам'ятаю нашу першу зустріч. Пам'ятаю волошкове поле. Пам'ятаю наші розмови до ночі. Пам'ятаю, як боявся сказати тобі, що закохався.
Марійка вже не могла стримувати сліз радості.
Вона міцно обійняла його.
Після всіх пережитих подій це була мить, на яку вони чекали найдовше.
Останні дні відпочинку вони провели абсолютно щасливими. Тепер уже не потрібно було нічого згадувати чи доводити. Минуле повернулося, а разом із ним повернулася і впевненість у майбутньому.
Минув майже місяць.

Напередодні відльоту вони вирішили востаннє прогулятися берегом моря. Сонце вже хилилося до горизонту, хвилі тихо накочувалися на пісок, а теплий вечірній вітер колихав пальми вздовж набережної.
Вони йшли мовчки, насолоджуючись останнім вечором у Туреччині. Попереду мерехтіли вогні готелів, а далеко в морі повільно рухався невеликий корабель.
І вони зупинилися біля води.

— Дякую тобі, — тихо промовив він.
Марійка здивовано повернулася до нього.
— За що?
— За те, що не здалася. За те, що залишилася поруч, навіть коли я сам не знав, ким був.
На очах Марійки знову з'явився теплий блиск.
— Я просто вірила, що колись ти все згадаєш.
— А я тепер знаю, що мені дуже пощастило з тобою.
Вони стояли зовсім поруч. Вечірній вітер ледь ворушив волосся Марійки, а навколо них ніби зник увесь шум курорту.
Андрій обережно взяв її за руку.
— Це був непростий місяць.
— Але він того вартий, — усміхнулася вона.
Він кивнув.
Потім нахилився до неї, і вони ніжно поцілувалися під останні промені сонця, що повільно зникали за горизонтом. У цьому поцілунку не було поспіху — лише тепло, довіра і відчуття, що після всіх випробувань вони нарешті можуть просто бути разом.
Коли вони відступили на крок, Марійка поклала голову йому на плече.
— Прощавай, Туреччино, — тихо сказала вона.
Андрій усміхнувся і подивився на море.
— Ні. Не прощавай. До зустрічі.
— Знаєш, коли ми приїхали сюди, я навіть не уявляла, чим усе закінчиться.
— Я теж, — усміхнувся Андрій. — Якщо чесно, я взагалі не пам'ятав половини свого життя.
— А тепер пам'ятаєш.
— Тепер пам'ятаю.
Вони ще кілька секунд дивилися на море.
— Шкода, що відпочинок закінчується, — тихо сказала Марійка.
— Закінчується тільки ця подорож.
— Тобто?
Андрій усміхнувся.
— Тобто після навчання ми обов'язково кудись поїдемо ще раз.
— Справді?
— Звісно. Світ занадто великий, щоб зупинятися на одній подорожі.
Марійка засміялася.
— І куди цього разу?
— Не знаю. Можливо, до Італії. Або до Греції. А може, взагалі в якесь маленьке містечко, про яке майже ніхто не чув.
— Звучить непогано.
Андрій подивився на неї з хитрою усмішкою.
— Але цього разу ми зробимо одну важливу річ.
— Яку?
— Про нашу поїздку ніхто не знатиме.
Марійка засміялася ще голосніше.
— Це через останні пригоди?
— Саме через них. Жодних зайвих розмов, жодних чуток і жодних людей, які раптом вирішать втручатися в наше життя.
— Тобто повна таємниця?
— Повна.
— Навіть друзям не скажемо?
— Скажемо вже після того, як повернемося.
— Хитрий план.
— Найкращий план, який у мене був за останній час.
Марійка міцніше взяла його за руку.
— Домовилися.
— Домовилися.
Вони ще довго стояли на березі, слухаючи шум хвиль. Попереду чекало повернення додому, навчання, звичне життя і нові виклики.
Але тепер вони знали головне: це була не остання їхня подорож.
Наступного ранку вони стояли на балконі готелю і дивилися на море.
— Не віриться, що вже час повертатися, — тихо сказала Марійка.
— Мені теж.
— Хотів би залишитися ще?
Андрій усміхнувся.
— Хотів би. Але мене чекає останній місяць навчання.
Попереду була магістратура, останній важливий етап перед отриманням диплома. Він надто довго йшов до цього, щоб зараз усе покинути.
— А після цього? — запитала Марійка.
— Після цього почнеться новий етап нашого життя.
Вона усміхнулася.
За кілька годин вони сіли до літака.
Коли літак почав набирати висоту, Андрій востаннє подивився у вікно на турецьке узбережжя, золоті пляжі та синє море.
Туреччина залишалася позаду.
Саме тут він повернув свої спогади.
Саме тут вони з Марійкою вдруге знайшли одне одного.
А попереду на них чекало повернення додому та останній місяць навчання Андрія...