Глава 15

Адам стояв трохи осторонь біля вікна і мовчки спостерігав за кожним словом, яким обмінювалися Андрій та Марійка. Зовні він намагався здаватися спокійним, але всередині його переповнювали зовсім інші почуття.
Особливо боляче було бачити, що навіть втративши пам'ять, Андрій все одно тягнувся до Марійки. Здавалося, що між ними існував невидимий зв'язок, який не змогли зруйнувати ні час, ні небезпеки, ні навіть забуття.
Адам стиснув кулаки.
«Як це можливо?» — промайнуло в його думках. — «Він нічого не пам'ятає, але все одно дивиться на неї так, ніби вона для нього весь світ».
Ревнощі повільно стискали його серце. У Андрієві він давно бачив суперника, але тепер це відчуття стало ще сильнішим. Він розумів, що поки Марійка поруч з Андрієм, у нього майже не залишалося шансів завоювати її прихильність.
Марійка щось тихо сказала Андрієві, і той усміхнувся у відповідь. Ця проста усмішка вразила Адама сильніше за будь-які слова.
— Навіть зараз... — ледве чутно промовив він сам до себе. — Навіть без спогадів ти не можеш відпустити її.
Андрій почув голос і перевів погляд на нього.
— Ти щось сказав?
— Ні, нічого, — швидко відповів Адам.
У палаті запанувала напружена тиша. Марійка відчула цей погляд і зрозуміла, що Адамові важко дивитися на їхню близькість.
Проте найбільше його непокоїло інше: Андрій починав довіряти своїм почуттям. 
Стоячи біля вікна, Адам дивився на вечірнє небо і вперше відчув не лише ревнощі, а й страх. Страх програти людині, яку він вважав своїм головним суперником, навіть тоді, коли той починав усе з чистого аркуша.

Ревнощі поступово поступалися місцем іншому почуттю — бажанню будь-що змінити ситуацію на свою користь.
У його голові почав формуватися новий план. Він бачив, що Андрій після травми не пам'ятає значної частини свого минулого, і вирішив використати це як шанс.
«Якщо він не пам'ятає, що було насправді, то звідки йому знати, кому вірити?» — думав Адам.
Його уява вже малювала майбутню розмову, у якій він представить події зовсім інакше. Він хотів переконати Андрія, що колись саме він був найближчою людиною для Марійки, що між ними були сильні почуття, а нинішня близькість Марійки та Андрія виникла лише через співчуття після нещасного випадку.
Проте навіть у своїх роздумах Адам розумів, що така історія буде побудована не на правді, а на маніпуляціях. І саме це викликало в ньому внутрішню боротьбу.
Наступного дня він знайшов нагоду поговорити з Андрієм наодинці у лікарняному дворі.
— Як ти себе почуваєш? — запитав Адам, сідаючи поруч.
— Потроху краще, — відповів Андрій. — Хоча відчуття дивне. Наче частина мого життя просто зникла.
Адам кілька секунд мовчав.
— Напевно, це важко.
— Так. Особливо коли не знаєш, кому і чому довіряв раніше.
Почувши ці слова, Адам зрозумів, що зараз перед ним стоїть вибір. Він міг скористатися вразливістю Андрія і почати вигадувати зручну для себе версію минулого. Але міг і сказати правду.

Адам дочекався моменту, коли вони з Андрієм залишилися наодинці. Марійка ненадовго відійшла до лікаря, а в коридорі лікарні майже нікого не було.
Кілька секунд Адам мовчав, ніби вагаючись, а потім сів поруч.
— Знаєш, Андрію, я довго думав, чи варто тобі це говорити.
Андрій підняв на нього погляд.
— Що саме?
Адам удавано важко зітхнув.
— Річ у тому, що ти зараз багато чого не пам'ятаєш. І не все виглядало так, як тобі може здаватися.
— Не розумію.
— Марійка... вона колись була дуже близькою мені людиною. Ми зустрічалися.
Андрій насупився, намагаючись знайти бодай якийсь спогад, але в голові була лише порожнеча.
— А потім?
— Потім усе заплуталося. Вона не хотіла робити тобі боляче. Ти переживав складний період, і вона залишилася поруч із тобою. З часом ви почали більше спілкуватися.
Адам говорив спокійно і впевнено, ніби згадував реальні події.
— Тобто... ти хочеш сказати, що вона кохала тебе?
— Так, — без вагань відповів Адам. — І, якщо чесно, думаю, частина її почуттів досі не зникла.
Андрій замовк.
— Але зараз вона весь час біля мене.
— Бо ти потрапив у біду, — швидко пояснив Адам. — Марійка завжди була доброю людиною. Вона не могла залишити тебе самого після всього, що сталося.
У голові Андрія почали з'являтися сумніви. Він і так почувався загубленим через втрату пам'яті, а тепер почув історію, яку не міг ні підтвердити, ні спростувати.
— Чому вона сама мені про це не сказала?
Адам на мить відвів погляд.
— Можливо, бо не хоче тебе засмучувати. А можливо, бо не знає, як пояснити всю цю ситуацію.
Саме в цей момент у коридорі з'явилася Марійка. Побачивши їхню серйозну розмову, вона одразу відчула, що щось не так.
Адам підвівся, та вийшов із палати.

Вона підійшла до Андрія і сіла поруч.
— Андрію, що сталося?
Він не відповів одразу. Його погляд був зосереджений десь у порожнечі.
— Марійко... а що було між нами до того, як я потрапив до лікарні?
Її серце стривожено забилося.
— Чому ти питаєш?
— Просто хочу знати правду.
Вона помітила, що його голос став холоднішим.
— Тобі хтось щось сказав?
Андрій повернув голову до неї.
— А якщо сказав?
Марійка замовкла.
— Це був Адам, так?
Андрій не відповів, але цього було достатньо.
Декілька секунд між ними панувала тиша.
— І що саме він розповів?
— Що ви колись були разом. Що ти кохала його. А зараз залишилася зі мною лише через жалість.
Марійка різко підвелася.
— Це неправда.
— Звідки мені знати? — несподівано відповів Андрій. — Я нічого не пам'ятаю.
Від цих слів їй стало боляче.
— Ти справді думаєш, що я шукала б тебе весь цей час лише через жалість?
— Я не знаю, що думати, — чесно сказав він. — У мене немає спогадів. Є лише слова інших людей.

Він відвернувся від неї, та сказав

— Вибач Марійко, але я зараз хочу побути на самоті!

Після напруженої розмови Адам не поспішав залишати лікарню. Навпаки, він залишився поруч із Марійкою, ніби навмисно демонструючи свою присутність.
Він сидів біля неї в коридорі, допомагав принести каву з автомата, розпитував про її самопочуття, а іноді просто мовчав поруч. З боку це могло виглядати як турбота старого друга, але Марійка відчувала, що за цією поведінкою ховається щось більше.
Час від часу вона ловила на собі його уважний погляд.
— Тобі не обов'язково весь час бути тут, — сказала вона одного разу.
— А раптом я хочу бути? — відповів Адам із легкою усмішкою.
— Чому?
— Бо є люди, яких не хочеться залишати самих.
Марійка нічого не відповіла.
Тим часом Андрій із палати бачив лише уривки цієї картини. Він бачив, як вони сидять поруч. Як Адам нахиляється до Марійки під час розмови. Як вона час від часу усміхається у відповідь.
І кожного разу всередині нього з'являлося неприємне відчуття.
Він не розумів його природи.
Як можна ревнувати людину, про яку майже нічого не пам'ятаєш?
Але почуття не питали дозволу.
Пізніше того ж вечора Марійка ненадовго вийшла з поверху поговорити з лікарем. Адам залишився сам у коридорі.
Саме тоді його телефон завібрував.
Невідомий номер.
Він відкрив повідомлення і відразу змінився на обличчі.
"Він почав згадувати."
Лише три слова.
Адам швидко озирнувся навколо.
Повідомлення прийшло від того самого номера, який уже надсилав дивні повідомлення раніше.
Він набрав номер.
Гудки.
Ніхто не відповів.
Але за кілька секунд прийшло нове повідомлення.
"Якщо Андрій згадає ту ніч біля озера, твоя брехня закінчиться."
Адам різко підвівся.
Його серце прискорилося.
Про ту ніч знали лише кілька людей.
І одна людина, яка могла розповісти правду, зникла без жодних пояснень.
— Це неможливо... — тихо прошепотів він.
У цей момент двері ліфта відчинилися.
На поверх вийшла молода жінка в темній довгій сукні.
Вона зупинилася в кінці коридору і кілька секунд дивилася в його бік.
Обличчя було знайоме.
Настільки знайоме, що Адам зблід.
Він був упевнений, що більше ніколи її не побачить.
Жінка повільно рушила коридором.
Адам машинально зробив крок назад.
А коли вона підійшла ближче, тихо промовила:
— Давно не бачилися, Адаме.