Глава 14

Наступного дня Марійка вирішила звернутися до поліції. Зникнення Андрія не давало їй спокою. Вона розуміла, що самостійні пошуки майже не приносять результатів, а кожна втрачена година зменшує шанси швидко його знайти.
Разом з Адамом вона прийшла до відділку поліції.
Черговий офіцер уважно вислухав їх, після чого попросив документи. Щойно він побачив паспорт Адама, його обличчя змінилося.
— Зачекайте хвилину.
Він підвівся та пішов до сусіднього кабінету.
Через кілька хвилин повернулися вже двоє поліцейських.
— Пане Адаме, нам потрібно поставити вам кілька запитань.
Марійка здивовано подивилася на них.
— Що сталося?
Один із поліцейських відкрив папку.
— Цей чоловік проходив як головний підозрюваний у справі про ваше можливе викрадення.
На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша.
— Моє викрадення? — перепитала Марійка.
— Так. Раніше до нас надходила інформація, що ви могли перебувати тут проти власної волі.
Марійка рішуче похитала головою.
— Це неправда.
Поліцейські переглянулися.
— Ви впевнені?
— Абсолютно. Я поїхала з ним добровільно. Ніхто мене не змушував. Ніхто не викрадав мене.
Офіцер почав уточнювати деталі. Марійка спокійно та послідовно відповідала на всі запитання. Вона підтвердила, що самостійно прийняла рішення поїхати з Адамом і весь цей час могла вільно залишити його, якби захотіла.
Після тривалої розмови поліцейські вийшли для наради.
Минуло близько двадцяти хвилин.
Нарешті вони повернулися.
— За наявною інформацією та з урахуванням ваших свідчень, ми не маємо достатніх підстав продовжувати розслідування щодо можливого викрадення.
Адам мовчки слухав.
— Тобто справу закрито? — запитав він.
— На цей момент відсутні докази злочину. Ваш статус підозрюваного буде скасовано.
Марійка відчула полегшення. Принаймні одна проблема була вирішена.
Але майже відразу її думки повернулися до Андрія.
— А щодо його пошуків? — запитала вона. — Чи можете ви допомогти знайти людину, яка зникла?
Поліцейський відкрив новий бланк.
— Тоді нам потрібно оформити заяву про зникнення.
Марійка почала розповідати все, що знала про Андрія: його зовнішність, останні відомі пересування та обставини, за яких він зник.
Поліцейські уважно занотовували кожну деталь.
Ніхто з присутніх навіть не здогадувався, що людина, яку вони зараз намагаються знайти, вже жива і перебуває під наглядом лікарів. Проблема полягала лише в тому, що сам Андрій більше не пам'ятав ні свого імені, ні людей, які тепер відчайдушно його шукали.

Після того як офіційні формальності були завершені, Марійка та Адам вийшли з будівлі поліції. Надворі вже починало сутеніти, а гаряче турецьке повітря поступово ставало прохолоднішим.
Кілька хвилин вони мовчки йшли тротуаром.
— Ти розумієш, що щойно зробила? — нарешті запитав Адам.
Марійка зупинилася.
— Розумію.
— Поліцейські були готові розглядати справу проти мене.
— Знаю.
Адам уважно подивився на неї.
— Тоді чому?
Марійка опустила погляд.
Правда була складнішою, ніж їй хотілося визнавати.
Так, вона не вважала, що тепер має сенс продовжувати звинувачення. Але була й інша причина.
У чужій країні вона почувалася самотньою.
Андрій зник.
Його телефон не відповідав.
Жодних слідів не було.
Адам залишався єдиною людиною, яка знала обставини всього, що сталося, і яка була готова допомагати в пошуках.
— Тому що зараз головне не це, — тихо сказала Марійка. — Головне знайти Андрія.
Адам нічого не відповів.
— Якщо ми почнемо воювати один з одним, це нікому не допоможе. Особливо йому.
На обличчі Марійки з'явилася втома.
За останні дні сталося занадто багато подій.
— У мене тут нікого немає, Адаме. Ні родини, ні друзів. Я не знаю країну, не знаю місто. Якщо ти підеш зараз, я залишуся сама.
Ці слова прозвучали набагато щиріше, ніж вона планувала.
Адам кілька секунд мовчав.
— Я теж хочу його знайти, — сказав він нарешті.
Марійка підняла на нього очі.
— Чому?
— Бо все зайшло надто далеко. Я не бажав йому такого.
Вона не знала, чи вірити кожному його слову, але зараз це вже не мало значення.
Єдине, що було важливим, — знайти Андрія.
Тим часом в іншому кінці міста Андрій сидів у лікарняній палаті та переглядав газету, яку залишила медсестра. Лікарі продовжували спостерігати за ним, але їхні прогнози залишалися невизначеними.
— Пам'ять може повернутися будь-коли, — сказав того дня лікар. — А може знадобитися багато часу. Поспішати тут неможливо.
Андрій лише кивнув.
Для нього ці слова майже нічого не означали.
Він не знав, кого забув.
Не знав, хто на нього чекає.
Не знав, що людина, заради якої він подолав сотні кілометрів і опинився в Туреччині, зараз витрачає кожен день на його пошуки.
Іронія долі була жорстокою: Андрій приїхав рятувати Марійку, а тепер сам потребував допомоги.

Тим Марійка вирішила поїхати у готель, де вони дили раніше з Андрієм:

— А що, якщо його телефон залишився в готелі? — сказала вона Адамові під час сніданку.
— У якому саме?
— Там, де ми з ним зупинялися після приїзду. Якщо телефон залишився в номері, ми зможемо отримати контакти або хоча б зрозуміти, куди він поїхав далі.
Адам погодився, і вже за годину вони були біля знайомої будівлі готелю.
Коли Марійка зайшла до холу, на мить їй стало сумно. Саме тут вони з Андрієм стояли біля стійки реєстрації після приїзду до Туреччини. Тоді все здавалося простішим.
Вона підійшла до адміністратора.
— Добрий день. Я хотіла б дізнатися про одного гостя. Він проживав тут кілька днів тому. Можливо, у номері залишилися його речі або телефон.
Адміністратор переглянув дані в комп'ютері.
— Назвіть ім'я гостя.
— Андрій.
Працівник перевірив записи та невдовзі знайшов потрібну інформацію.
Його обличчя стало серйознішим.
— Ви знайомі з цим чоловіком?
— Так, — відповіла Марійка. — Ми його шукаємо.
Адміністратор важко зітхнув.
— На жаль, його речей у номері не залишилося.
— А телефон?
— Ні.
Марійка відчула розчарування.
— Тоді що сталося?
Працівник готелю подивився на неї уважніше.
— Якщо чесно, ми теж хвилювалися. Гість залишив номер і не повернувся. Термін проживання закінчився, а оплату так і не було внесено.
Марійка переглянулася з Адамом.
— Він не повернувся зовсім?
— Ні. Ми намагалися зв'язатися з ним, але безрезультатно.
— І що ви зробили?
— Згідно з правилами, коли гість зникає та не виходить на зв'язок, ми повинні повідомити про це поліцію. Особливо якщо залишаються невирішені питання щодо проживання та є підстави вважати, що з людиною щось сталося.
Марійка завмерла.
— Тобто поліція вже знає про його зникнення?
— Так. Ми подали відповідне повідомлення кілька днів тому.
Ця новина водночас і засмутила, і дала невелику надію.
Якщо поліція вже отримала повідомлення від готелю, можливо, десь існують записи, свідчення або камери спостереження, які допоможуть встановити маршрут Андрія після його від'їзду.
Коли вони вийшли на вулицю, Марійка довго мовчала.
— Це означає, що він справді зник не за власним бажанням, — тихо сказала вона.
— Схоже на те, — відповів Адам.
Марійка подивилася на дорогу перед собою.
Уперше за весь час пошуків вона відчула справжній страх.
Якщо Андрій навіть не повернувся оплатити номер і не забрав свої справи, значить щось сталося ще тієї ночі, коли він вирушив на пошуки.
І хоча вона цього не знала, саме в цей момент в одній із лікарень Туреччини Андрій сидів у палаті та намагався згадати хоча б щось про своє минуле. Але єдиним, що іноді спливало в пам'яті, залишався нечіткий образ темноволосої дівчини, ім'я якої він ніяк не міг пригадати.