Глава 13

До Андрія тільки що позвонили, і він відійшов трохи далі, щоб поговорити по телефону, було чутно ніби він сперечався із кимось... Він стояв трохи далі біля дороги й уважно слухав співрозмовника по телефону. Розмова затягнулася довше, ніж він очікував.
Марійка залишилася на деякий час сама. Вечірнє сонце вже хилилося до горизонту, а легкий морський вітер колихав її світлу сукню.
Раптом біля неї різко загальмувало чорне авто.
Марійка здивовано підняла голову.
Дверцята відчинилися, і з машини швидко вийшов Адам.
— Адам? — розгублено промовила вона.
Він нічого не відповів.
На його обличчі читалася рішучість, змішана з відчаєм.
— Нам треба поговорити. Зараз.
— Ні. Я не хочу...
Не давши їй закінчити, він схопив її за руку.
— Відпусти мене!
Марійка спробувала вирватися, але все сталося надто швидко.
Адам буквально затягнув її до автомобіля.
— Адам! Ні!
Вона кликала на допомогу, намагаючись вирватися, але дверцята вже зачинилися.
Двигун заревів.
Автомобіль різко рушив з місця.
Саме в цей момент Андрій почув крик.
Він миттєво обернувся.
— Марійка!
Телефон випав із його рук.
Андрій кинувся до воріт, але машина вже набирала швидкість.
Він вибіг на дорогу й майже дістався до неї, коли автомобіль різко звернув за поворот.
Андрій зупинився посеред дороги, важко дихаючи.
Перед його очима лише на мить майнули задні ліхтарі автомобіля.
Потім вони зникли.
Через пів години машина зупинилася біля відокремленої вілли на узбережжі.
Марійка намагалася вирватися із авто, але воно їхало на повній швидкості, і двері та вікна були заблоковані. Він винайняв віллу та взяв в оренду автомобіль.
Тепер Адам вимкнув двигун.
— Ти збожеволів? — обурено сказала вона.
— Можливо.
— Андрій зараз шукає мене.
— Я знаю.
— Навіщо ти це зробив?
Адам кілька секунд мовчав.
— Тому що це був єдиний спосіб змусити тебе вислухати мене.
Марійка похитала головою.
— Ти зробив тільки гірше. 

Вона хотіла набрати Андрія, та Адам швидко відібрав телефон із її рук та викинув через вікно з другого поверху.
— Ти за це заплатиш? — злісним тоном промовила Марійка.
— Я вже поплатився за те, що одного разу залишив тебе, а ти так швидко знайшла іншого, що я просто не міг цього пережити, ти не розумієш, що мені потрібно! Я кохаю тебе!
Раптом він швидко наблизився до неї і поцілував її в губи. Вона не встигла його відштовхнути від себе, як він стиснув її руки і не давав пручатися. На мить їй згадалося минуле, і вона перестала пручатися його поцілунку, і навіть відповіла на нього. Він повільно відпустив її руки, і тоді вона швидко відштовхнула його від себе...
— Як ти можеш гратися моїми почуттями? Як ти не розумієш, що те, що вже було, назад не повернути!
— Так, можливо, не повернути, але в мене все ще горить надія, адже ти відповіла на мій поцілунок!
— Так, але лише на мить. Можливо, я просто згадала, як це було колись... Але от чого я не можу забути, так це того, що ти покинув мене...
— Ну вибач мені, я визнаю, я був не правий!
— Це вже не має жодного значення, адже я кохаю Андрія!
— А мені так не здалося, ти відповіла мимоволі на мій поцілунок, а це значить, що твої почуття до мене ще не повністю згасли... У будинку запанувала важка тиша.
А Андрій ще довго стояв посеред дороги. Серце калатало так сильно, ніби хотіло вирватися з грудей. Усе сталося за лічені секунди. Він лише відійшов на кілька метрів, щоб відповісти на телефонний дзвінок, а коли озирнувся, Марійки вже не було.
Перед очима знову і знову поставала одна й та сама картина: темний автомобіль різко рушає з місця, а він біжить за ним, не встигаючи наздогнати. Андрій намагався пригадати хоч якусь деталь: марку машини, колір, номерний знак. Але номери були густо заляпані багнюкою. Він зміг розібрати лише загальні обриси автомобіля, та цього було замало.
Андрій швидко зайшов до відділку поліції. Його обличчя було блідим від хвилювання, а голос помітно тремтів.

— Мені потрібна допомога. Викрали мою дівчину.

Черговий поліцейський одразу став серйозним.

— Заспокойтеся і розкажіть усе по порядку. Коли це сталося?

— Менше години тому. Ми були біля набережної. Мені зателефонували, я відійшов буквально на кілька хвилин. Потім почув її крик.

— Ви бачили автомобіль?

— Так. Чорний седан або кросовер, я не впевнений. Усе сталося дуже швидко.

Поліцейський почав робити нотатки.

— Номерний знак запам'ятали?

Андрій похитав головою.

— Ні. Номери були заляпані багнюкою. Я намагався роздивитися хоча б кілька цифр, але не зміг.

— А водія бачили?

— Лише силует. Вікна були сильно затоновані.

— У вас є фотографія дівчини?

— Так, звичайно.

Андрій дістав телефон і відкрив кілька фотографій Марійки.

Поліцейський уважно їх переглянув.

— Ім'я та прізвище?

— Марійка...
— Ми розпочнемо пошуки негайно, — запевнив його слідчий, уважно переглядаючи фото.

Андрій нервово стиснув кулаки.

— Будь ласка, знайдіть її. Вона зараз може бути в небезпеці.

Поліцейський подивився на нього серйозним поглядом.

— Ми зробимо все можливе. Уже зараз буде оголошено розшук, а записи з камер спостереження перевірять у першу чергу. Але мені потрібне ще одне від вас.

— Що завгодно.

— Зберігайте холодний розум. Якщо викрадач зв'яжеться з вами, не намагайтеся діяти самостійно. Одразу повідомте нас.

Андрій гірко посміхнувся.

— Не обіцяю. Якщо я дізнаюся, де вона, я поїду туди негайно

Поліцейський важко зітхнув.

— Саме цього я і боявся почути.

На кілька секунд між ними запанувала тиша.

— Ми знайдемо її, — сказав поліцейський уже спокійніше.

Андрій кивнув, хоча тривога в його очах нікуди не зникла.

— Сподіваюся, ви маєте рацію.

 Поліція переглядала записи з камер спостереження, перевіряла автомобілі, що потрапили в об'єктиви камер поблизу місця викрадення, але поки що безрезультатно. Адам виявився обережним і уникав місць, де його могли зафіксувати.
Сам Андрій намагався знайти будь-яку зачіпку, вийшовши із відділку поліції, він зв'язався зі знайомими, розпитував про можливість відстежити орендовані автомобілі, звертався до людей, які могли щось знати.
Згодом він зателефонував батькам і розповів про все, що сталося.
— Андрію? Щось сталося? — почулося в слухавці голос матері.
Його голос зірвався, але він намагався триматися.
— Мамо… Марійку викрали.
На іншому кінці запала тиша.
— Що ти сказав?.. — голос батька став різким і напруженим.
— Ми були недалеко від набережної. Я відійшов відповісти на дзвінок, і за цей час її викрали. Чорне авто… я не встиг нічого зробити.
— Ти вже звернувся до поліції? — швидко спитав батько.
— Так. Вони шукають. Але в мене майже немає зачіпок.
Мати важко вдихнула.
— Господи… тримайся, синку…
Андрій стиснув телефон міцніше.
— Мені треба будь-яка інформація. Може, хтось їй погрожував? Або щось, що я міг пропустити?
Батько на мить замовк, ніби щось пригадуючи.
— Погрожував… ні. Але ти казав, що в неї був колишній хлопець, так?
— Так. Адам.
— Я щось чув про нього нещодавно, — повільно сказав батько. — Від знайомого з роботи. Він казав, що якийсь хлопець із таким ім’ям поїхав до Туреччини. Нібито на відпочинок.
Андрій завмер.
— До Туреччини?..
— Так. Я ще тоді не звернув уваги, але здається, він казав саме про нього.
У Андрія похололо всередині.
Усі фрагменти почали складатися в одну картину.
— Це він… — тихо промовив Андрій.
— Що ти маєш на увазі? — різко запитав батько.
— Він тут. Він у Туреччині. І, здається… це саме він її викрав.
Мати на іншому кінці схлипнула.
— Андрію, будь обережний…
Але він уже майже не слухав.
Його погляд став холодним і зосередженим.
— Я знайду її. Чого б це не коштувало.
Всі шматочки пазла склалися в єдину картину.
Саме Адам стояв за викраденням.
Але проблема полягала в іншому: свій старий номер телефону він давно змінив, а нових контактів ніхто не знав.
Андрій нервово ходив уздовж набережної, вдивляючись у темне море.
Його телефон мовчав.
Марійчин телефон був вимкнений.
Жодних новин.
Жодних підказок.
Лише тривога, що з кожною годиною ставала дедалі сильнішою.
Він зупинився біля парапету і подивився на хвилі, які розбивалися об берег.
Десь там була Марійка.
І він поклявся собі, що знайде її, скільки б часу це не зайняло.
Попереду чекала довга ніч пошуків.
Та ці слова не принесли Андрію полегшення.
Він розумів, що кожна хвилина могла бути вирішальною.
Найгірше було те, що він навіть не бачив викрадача. Скло в автомобілі було настільки затемненим, що роздивитися людину за кермом виявилося неможливо. У пам'яті залишився лише темний силует, який не дозволяв встановити ні віку, ні зовнішності нападника.
Над містом повільно згущалися сутінки. У повітрі відчувалася прохолода, але він майже не помічав її.
Його думки були лише про Марійку.
Десь зараз вона могла бути налякана, розгублена, можливо, чекала на допомогу. Саме ця думка не дозволяла йому сидіти склавши руки.
Він сів у свій автомобіль і рушив у дорогу.
Куди їхати — Андрій не знав.
З чого починати — теж.
Перед ним були сотні доріг, десятки населених пунктів і жодної справжньої зачіпки. Але він дав собі слово, що не зупиниться.
Навіть якщо доведеться перевірити кожне село, кожне місто і кожну покинуту будівлю в окрузі.
Марійка була десь там.
І він мав її знайти.
Чим далі віддалялися вогні міста у дзеркалі заднього виду, тим сильнішою ставала його рішучість. Попереду чекала довга ніч пошуків. І він мав обов'язково її знайти.