Глава 12

Туреччина зустріла їх теплим морським вітром і яскравим сонцем. Здавалося, ніби саме небо вирішило подарувати їм кілька тижнів справжньої казки. Бірюзові хвилі Середземного моря лагідно торкалися золотистого піску, пальми ледь погойдувалися під подихом вітру, а в повітрі змішувалися аромати квітів, моря та свіжоспечених турецьких солодощів.

Для Марійки ця подорож була особливою. Вперше за довгий час вона почувалася абсолютно щасливою. Не тому, що опинилася серед красивих краєвидів чи в розкішному готелі. Усе це було лише приємним доповненням до того, що поруч був Андрій.

Щоранку вона прокидалася раніше за нього і кілька хвилин просто дивилася на нього. Сонце пробивалося крізь легкі білі фіранки, освітлюючи його обличчя. У такі моменти він здавався їй особливо спокійним і рідним.

Одного ранку вона саме так сиділа біля нього, коли Андрій раптом відкрив очі.

— Знову дивишся? — сонно усміхнувся він.

Марійка збентежено засміялася.

— А якщо й так?

— Тоді я найщасливіший чоловік у Туреччині.

— Чому?

Він піднявся на лікоть і ніжно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Бо мене щоранку зустрічає найкрасивіша дівчина у світі.

Марійка відвела погляд, відчуваючи, як її щоки вкриваються рум'янцем.

— Ти завжди так кажеш.

— І завжди говоритиму.

Вони довго лежали, обійнявшись, слухаючи шум моря за відчиненим вікном. Нікуди не поспішали. Уперше за багато місяців вони могли просто насолоджуватися одне одним.

Удень вони гуляли вузенькими вуличками старого міста. Кам'яні будинки з балконами, вкритими квітами, старовинні мечеті з високими мінаретами, галасливі базари з кольоровими ліхтариками та пахощами спецій створювали відчуття, ніби вони потрапили до іншого світу.

Марійка захоплено розглядала все навколо, а Андрій більше дивився не на місто, а на неї.

— Ти зовсім мене не слухаєш, — раптом сказала вона.

— Слухаю.

— Тоді що я щойно сказала?

Він усміхнувся.

— Що хочеш купити той синій ліхтарик.

— А ще?

— Що хочеш повернутися сюди колись знову.

Марійка здивовано підняла брови.

— Ти справді слухав.

— Я завжди тебе слухаю.

— Навіть коли мовчу?

— Особливо тоді.

Вона зупинилася посеред вулиці і міцніше стиснула його руку.

— Знаєш, Андрію...

— Що?

— Я тебе дуже люблю.

Його очі одразу потеплішали.

— А я тебе більше.

— Це неможливо.

— Тоді будемо вважати, що однаково.

Увечері вони прогулювалися набережною. Сонце повільно ховалося за горизонтом, залишаючи на морській поверхні золотисту доріжку. Довкола лунала тиха музика, а над водою кружляли чайки.

Марійка зняла босоніжки й пішла босоніж уздовж берега. Холодні хвилі торкалися її ніг, а вона сміялася зовсім як дитина.

Андрій спостерігав за нею із теплою усмішкою.

— Що таке? — запитала вона.

— Просто думаю.

— Про що?

— Як мені пощастило.

Вона підійшла ближче.

— Пощастило?

— Так. У мене є ти.

Марійка мовчки обійняла його.

Деякий час вони стояли так, слухаючи море.

— Обіцяй мені дещо, — тихо сказав Андрій.

— Що саме?

— Що через десять років ти так само триматимеш мене за руку.

— А через двадцять?

— І через двадцять.

— А через п'ятдесят?

Він усміхнувся.

— Навіть тоді.

Марійка притулилася лобом до його плеча.

— Тоді і ти обіцяй.

— Що?

— Що ніколи не перестанеш дивитися на мене так, як зараз.

Андрій нахилився і поцілував її у волосся.

— Це найпростіша обіцянка у моєму житті.

Того вечора вони ще довго сиділи на березі моря. Над ними сяяли тисячі зірок, попереду шуміли хвилі, а весь світ ніби розчинився навколо них. У ту мить не існувало ні турбот, ні проблем, ні майбутнього. Були лише вони двоє, їхні переплетені пальці, тихі зізнання в коханні та відчуття, що саме тут і саме зараз вони знайшли своє маленьке щастя.

Наступного дня вони вирішили провести ранок спокійно, без екскурсій та довгих прогулянок. Після сніданку Андрій і Марійка вирушили до невеликого кафе, яке помітили ще вчора ввечері. Воно розташовувалося просто на скелястому узбережжі. Його простора тераса нависала над морем, і здавалося, ніби столи стоять просто над водою.
Коли вони сіли за столик біля самого краю тераси, перед ними відкрився неймовірний краєвид.
Море простягалося до самого горизонту. Вода була настільки прозорою, що навіть із такої висоти можна було побачити каміння на дні біля берега. Біля скель хвилі набували насиченого бірюзового кольору, а далі ставали темно-синіми, майже сапфіровими. Сонце відбивалося на поверхні тисячами сріблястих вогників, через що море нагадувало величезне дзеркало.
Удалині виднілися білі яхти. Одні повільно ковзали по воді, інші стояли на якорі біля маленьких заток. Над морем кружляли чайки, іноді стрімко падаючи вниз за здобиччю.
Марійка сперлася ліктями на стіл і завмерла, розглядаючи краєвид.
— Я навіть не знаю, куди дивитися, — тихо сказала вона.
Андрій усміхнувся.
— Чому?
— Бо тут усе красиве одночасно.
Вона вказала рукою на море.
— Подивися лише на колір води. Я ніколи не бачила такого вживу.
— На фото це виглядало зовсім інакше.
— Так. Фото взагалі не передають цього.
Офіціант приніс їм чай у традиційних турецьких склянках і тарілку з пахлавою. Над гарячим чаєм підіймалася легка пара, змішуючись із морським повітрям.
Марійка обережно взяла склянку.
— Мені здається, що тут навіть чай смачніший.
— Це тому, що ти дивишся на море.
— Думаєш?
— Сто відсотків.
Вона засміялася.
— Можливо.
Кілька хвилин вони мовчки спостерігали за хвилями.
Праворуч від кафе височіли світлі скелі. Подекуди між камінням росли невеликі сосни, які дивом трималися на стрімких схилах. За скелями виднілися білі будинки міста з червоними дахами. Вони ніби спускалися сходами до самого моря.
— Дивись, — сказав Андрій.
— Що?
— Он там.
Він показав на невелику бухту внизу.
Марійка нахилилася вперед.
— Ого...
У вузькій затоці вода була настільки прозорою, що дно проглядалося навіть на значній глибині.
— Здається, ніби човни висять у повітрі, — сказала вона.
— Я теж про це подумав.
— Як вони взагалі можуть жити серед такої краси і не звертати на неї уваги щодня?
Андрій замислився.
— Напевно, звикають.
— Шкода.
— А може, ні. Можливо, вони все одно іноді зупиняються і милуються цим видом.
Марійка кивнула.
— Я б точно милувалася.
Знизу долинув звук моторного човна.
Вони побачили, як невелике судно повільно рухалося вздовж узбережжя.
— Уявляєш, як гарно було б подивитися на це місто з моря? — запитала Марійка.
— Думаю, ще краще.
— Нам треба буде взяти морську прогулянку.
— Домовилися.
Марійка перевела погляд на гори вдалині.
Вони ледве проглядалися крізь легку ранкову серпанок. Їхні вершини здавалися синюватими, майже розчиняючись у небі.
— Дивно, — сказала вона.
— Що саме?
— Тут є все одночасно. Море, гори, ліси, старі міста...
— І справді.
— Наче хтось узяв найкрасивіші куточки світу і зібрав їх в одному місці.
Андрій озирнувся навколо.
З тераси кафе відкривався вид на старовинну гавань. Кам'яна набережна вигиналася півколом, утворюючи затишний порт. Біля причалів гойдалися рибальські човни, а вздовж берега прогулювалися туристи.
— Знаєш, що мені найбільше подобається? — запитав він.
— Що?
— Тут усе виглядає живим.
— У якому сенсі?
— Не як на листівці. Люди працюють, рибалки виходять у море, чайки літають, човни рухаються. Це не просто красиве місце. Тут справжнє життя.
Марійка уважно подивилася на гавань.
— Так... Мабуть, саме тому тут так затишно.
Вони ще довго сиділи за столиком, насолоджуючись чаєм і краєвидами. Сонце піднімалося все вище, море ставало ще яскравішим, а легкий морський вітер приносив прохолоду навіть у спекотний день.
Іноді вони про щось говорили, іноді просто мовчали, дивлячись на безкрайню синяву перед собою. Здавалося, що час тут сповільнився, дозволяючи їм повністю відчути красу цього місця і запам'ятати кожну мить свого відпочинку в Туреччині.
Коли вони сіли за столик біля самого краю тераси, перед ними відкрився неймовірний краєвид.

Удалині виднілися білі яхти. Одні повільно ковзали по воді, інші стояли на якорі біля маленьких заток. Над морем кружляли чайки, іноді стрімко падаючи вниз за здобиччю.
Марійка сперлася ліктями на стіл і завмерла, розглядаючи краєвид.
— Я навіть не знаю, куди дивитися, — тихо сказала вона.
Андрій усміхнувся.
— Чому?
— Бо тут усе красиве одночасно.
Вона вказала рукою на море.
— Подивися лише на колір води. Я ніколи не бачила такого вживу.
— На фото це виглядало зовсім інакше.
— Так. Фото взагалі не передають цього.
Офіціант приніс їм чай у традиційних турецьких склянках і тарілку з пахлавою. Над гарячим чаєм підіймалася легка пара, змішуючись із морським повітрям.
Марійка обережно взяла склянку.
— Мені здається, що тут навіть чай смачніший.
— Це тому, що ти дивишся на море.
— Думаєш?
— Сто відсотків.
Вона засміялася.
— Можливо.
Кілька хвилин вони мовчки спостерігали за хвилями.
Праворуч від кафе височіли світлі скелі. Подекуди між камінням росли невеликі сосни, які дивом трималися на стрімких схилах. За скелями виднілися білі будинки міста з червоними дахами. Вони ніби спускалися сходами до самого моря.
— Дивись, — сказав Андрій.
— Що?
— Он там.
Він показав на невелику бухту внизу.
Марійка нахилилася вперед.
— Ого...
У вузькій затоці вода була настільки прозорою, що дно проглядалося навіть на значній глибині.
— Здається, ніби човни висять у повітрі, — сказала вона.
— Я теж про це подумав.
— Як вони взагалі можуть жити серед такої краси і не звертати на неї уваги щодня?
Андрій замислився.
— Напевно, звикають.
— Шкода.
— А може, ні. Можливо, вони все одно іноді зупиняються і милуються цим видом.
Марійка кивнула.
— Я б точно милувалася.
Знизу долинув звук моторного човна.
Вони побачили, як невелике судно повільно рухалося вздовж узбережжя.
— Уявляєш, як гарно було б подивитися на це місто з моря? — запитала Марійка.
— Думаю, ще краще.
— Нам треба буде взяти морську прогулянку.
— Домовилися.
Марійка перевела погляд на гори вдалині.
Вони ледве проглядалися крізь легку ранкову серпанок. Їхні вершини здавалися синюватими, майже розчиняючись у небі.
— Дивно, — сказала вона.
— Що саме?
— Тут є все одночасно. Море, гори, ліси, старі міста...
— І справді.
— Наче хтось узяв найкрасивіші куточки світу і зібрав їх в одному місці.
Андрій озирнувся навколо.
З тераси кафе відкривався вид на старовинну гавань. Кам'яна набережна вигиналася півколом, утворюючи затишний порт. Біля причалів гойдалися рибальські човни, а вздовж берега прогулювалися туристи.
— Знаєш, що мені найбільше подобається? — запитав він.
— Що?
— Тут усе виглядає живим.
— У якому сенсі?
— Не як на листівці. Люди працюють, рибалки виходять у море, чайки літають, човни рухаються. Це не просто красиве місце. Тут справжнє життя.
Марійка уважно подивилася на гавань.
— Так... Мабуть, саме тому тут так затишно.
Вони ще довго сиділи за столиком, насолоджуючись чаєм і краєвидами. Сонце піднімалося все вище, море ставало ще яскравішим, а легкий морський вітер приносив прохолоду навіть у спекотний день.
Іноді вони про щось говорили, іноді просто мовчали, дивлячись на безкрайню синяву перед собою. Здавалося, що час тут сповільнився, дозволяючи їм повністю відчути красу цього місця і запам'ятати кожну мить свого відпочинку в Туреччині.