Глава 10

Тієї ночі в будинку Марійки не горіло світло лише в одній кімнаті. Її кімнаті. Після того як вона повернулася з волошкового поля, дівчина майже одразу зачинилася зсередини. Вона не вечеряла, не відповідала на запитання батьків і лише сказала крізь двері:
— Я втомилася. Хочу побути сама.
Мати ще кілька разів підходила до дверей.
— Доню, може, чаю принести?
— Не треба, мамо.
— Точно все добре?
У відповідь пролунало лише тихе:
— Так...
Але мати добре знала свою доньку. За цим коротким словом ховався біль.
У кімнаті Марійка сиділа на підлозі біля ліжка. Поряд лежав телефон, на який раз по раз надходили повідомлення від Андрія.
"Марійко, це не те, що ти подумала."
"Будь ласка, вислухай мене."
"Я можу все пояснити."
Вона читала їх, але не відповідала. Занадто боляче було навіть дивитися на його ім'я. За вікном поступово настала ніч. На подвір'ї стихли голоси. Село заснуло. Лише Марійка не могла заснути. Вона згадувала, як Андрій вперше запросив її на танець. Як гуляв з нею польовими дорогами. Як говорив, що поруч із нею почувається щасливим. І щоразу спогади закінчувалися тією картиною серед волошок.
Сльози поверталися знову. Ближче до ранку вона піднялася з ліжка і подивилася на себе в дзеркало. Почервонілі очі. Втомлене обличчя.
Тоді в її голові вперше з'явилася думка:
"Мені треба поїхати, я не зможу тут бути і дивитися на те як він проводить свій час із іншою. Я не хочу тут переживати ще одну зраду." Не назавжди. Але хоча б на якийсь час. О шостій ранку Марійка вже складала речі. Стару валізу вона дістала з шафи. Акуратно поклала туди одяг, документи, ноутбук і конверт із заощадженнями.
Ці гроші вона збирала кілька років.
Працювала над документацією для сімейного бізнесу, займалася звітами, договорами, паперами, відкладала потроху...
Колись вона мріяла використати їх на власну справу. Тепер вони мали допомогти їй почати все спочатку. Коли вона спустилася на кухню з валізою, батьки відразу зрозуміли, що сталося щось серйозне.
— Марійко... — здивувалася мати. — Що це за валіза?
Дівчина поставила її біля дверей.
— Я їду в місто.
Батько відклав газету.
— Куди саме?
— До Оксани. Ми разом навчалися. Вона зараз винаймає квартиру і давно пропонувала переїхати до неї.
— І коли ти це вирішила?
— Вночі.
Мати мовчки дивилася на доньку.
— Це через Андрія?
Марійка опустила очі.
— Мамо...
— Через нього?
— Будь ласка, не зараз.
— Доню, ми ж бачимо, що ти плакала.
Голос матері був сповнений турботи.
— Він тебе образив?
Марійка відчула, як знову підступають сльози.
— Я не хочу про це говорити.
— Але ви ж були щасливі разом.
— Були...
Останнє слово прозвучало майже пошепки.
На кухні стало тихо. Навіть годинник на стіні здавався надто гучним. Мати підійшла до неї і взяла за руку.
— Доню, не приймай важливих рішень через біль.
Марійка сумно усміхнулася.
— Саме тому я і їду. Мені потрібно подумати.
Батько повільно кивнув.
— Якщо це твоє рішення, ми його поважаємо.
Автобус відправлявся о восьмій.
Марійка сиділа біля вікна і дивилася, як знайомі місця залишаються позаду. Клуб, де вони вперше танцювали з Андрієм. Магазин, біля якого вони випадково зустрілися одного ранку. Дорога до волошкового поля. Вона швидко відвернулася.
Коли автобус виїхав за межі села, Марійка зрозуміла, що тепер між нею та Андрієм не лише образа. Тепер між ними ще й відстань.
Близько полудня Андрій майже біг до її будинку.
Він не спав більшу частину ночі.  Він зрозумів, що став частиною чужої гри. І найбільше його мучило те, що Марійка побачила лише частину правди.
Коли двері відчинив її батько, Андрій відразу запитав:
— Марійка вдома?
У відповідь чоловік лише важко зітхнув.
І тоді серце Андрія тривожно стиснулося.
— Вона поїхала.
— Куди?
— Не можу сказати.
Андрій зблід.
— Будь ласка.
— Ні.
— Вона навіть не вислухала мене.
Мати Марійки вийшла на ґанок.
— Андрію, іноді людям потрібен час.
— Але вона думає, що я її зрадив.
— А ти зрадив?
— Ні!
Відповідь пролунала настільки швидко і щиро, що обоє батьків одразу це помітили.
— Тоді доведи це, — тихо сказала мати.
Андрій опустив голову.
Перед очима постала Марійка, яка тікає через поле зі сльозами на очах.
Він стиснув кулаки.
— Я знайду її.
— Навіщо? — запитав батько.
Андрій підняв погляд.
— Тому що вона заслуговує знати правду.
І тому що я люблю її. Андрій повільно розвернувся і пішов дорогою. Уперше за багато років він не знав, що робити далі. Але знав одне. Він не дозволить, щоб їхня історія так закінчилась.

Після цього Андрій ще довго ходив селом. У голові постійно крутилися одні й ті самі питання. Він намагався згадати кожну зустріч із Мартою за останні дні. Тепер усе виглядало зовсім інакше.
Її випадкові появи біля магазину. Її дивні запитання про Марійку. Її наполегливі спроби залишитися з ним наодинці. Її цікавість до того, де вони з Марійкою зустрічаються. Те, що раніше здавалося випадковістю, тепер складалося в одну картину. Після цих роздумів він одразу пішов до Марти. Після кількох хвилин напруженої розмови вона більше не могла приховувати правду. Почуття провини накопичувалося в ній кілька днів, і тепер усе вийшло назовні. Вона зізналася, що після повернення Адама до села той не зміг прийняти, що Марійка будує нові стосунки. Побачивши її щасливою поруч з Андрієм, він почав шукати спосіб усе зруйнувати. Саме тоді з'явилася Марта. Адам пообіцяв допомогти їй із працевлаштуванням у компанію, де працював сам. Для дівчини, яка давно шукала хорошу роботу, це звучало привабливо. Спочатку план здавався їй майже безневинним. Просто спілкуватися з Андрієм. Просто проводити поруч більше часу. Просто викликати ревнощі. Але поступово все зайшло набагато далі. Марта почала спеціально шукати зустрічей з ним. Вона дізнавалася через знайомих, де його можна зустріти, підлаштовувала випадкові розмови, ставила запитання про Марійку та їхні стосунки. Однак виникла проблема. Андрій не давав жодного приводу. Він завжди був ввічливим, але тримав дистанцію. Не фліртував. Не проявляв зацікавленості. Не приховував, що його думки зайняті Марійкою. Тоді Адам вирішив діяти жорсткіше. Випадково дізнавшись про зустріч у волошковому полі, він запропонував створити ситуацію, яка виглядатиме як зрада. Саме тому Марта з'явилася там того вечора. Саме тому вона раптово поцілувала Андрія. Саме тому Адам стежив за ними здалеку, чекаючи моменту, коли Марійка це побачить. Слухаючи цю історію, Андрій відчував не стільки гнів, скільки розчарування. Йому навіть не хотілося шукати Адама. Не хотілося сваритися. Не хотілося влаштовувати бійки чи довгі з'ясування стосунків.
Усе це вже не мало значення. Найважливіше було інше. Марійка поїхала. І поки він витрачатиме час на суперечки з Адамом, вона віддалятиметься дедалі більше. Тієї ночі Андрій майже не спав.
Він сидів біля вікна своєї кімнати і згадував усе, що знав про Марійку. Її навчання. Її друзів. Її студентські роки. Місто, де вона провела кілька років життя. І тоді в його голові з'явилася думка.
Якщо людина хоче втекти від болю, вона часто їде туди, де почувається у безпеці. До друзів. До знайомих. До місць, із якими пов'язані хороші спогади. Марійка не мала великого кола знайомих у селі. Зате в місті, де навчалася, у неї залишилося чимало друзів. Це був єдиний напрямок, який мав сенс. Вранці Андрій уже збирав речі. У невелику дорожню сумку він поклав кілька комплектів одягу, документи, зарядний пристрій та гроші.
Його батько здивовано спостерігав за цим.
— Далеко зібрався?
— У місто.
— Знайти її?
Андрій лише кивнув.
— А якщо не знайдеш?
Він застібнув сумку.
— Тоді шукатиму далі. Тату, передась мамі, що я поки що поживу у нашій квартирі.                               — Добре сину, я передам! Удачі тобі у пошуках!       — Дякую!
За вікном сходило сонце. Село поволі прокидалося. Андрій востаннє подивився на знайомі вулиці. Ще тиждень тому він думав про майбутнє поруч із Марійкою. Тепер він навіть не знав, у якому районі міста вона може бути.
Але одне знав точно. Він не збирався сидіти склавши руки. Через годину автобус уже мчав трасою в напрямку міста. За вікном швидко змінювалися поля, ліси та маленькі села.
Андрій дивився вперед і намагався продумати свої перші кроки. Почати доведеться зі старих знайомих Марійки. Потім — університет.
Можливо, хтось із колишніх одногрупників знає, де вона зараз. Це була слабка зачіпка.
Але наразі — єдина. І він був готовий використати кожен шанс, аби знайти її та розповісти правду раніше, ніж чужа брехня остаточно зруйнує все, що вони будували разом.