Глава 9

Адам не промовивши ні слова, розвернувся і пішов. Марійка ще довго дивилася в той бік, куди пішов Адам. Але тепер у її погляді було не сум'яття, а роздратування.
— Знаєш, що мене найбільше злить? — раптом сказала вона.
— Що саме? — спокійно запитав Андрій.
— Те, що він поводиться так, ніби нічого не сталося. Ніби можна просто зникнути на місяці, не відповісти на жоден дзвінок, залишити людину саму зі своїм болем, а потім повернутися і сказати: «Я все поясню».
Андрій мовчки слухав.
— Я пам'ятаю ті дні, — продовжила Марійка. — Я дзвонила йому. Писала. Не спала ночами. Думала, може, з ним щось трапилося. А він просто мовчав.
— Це справді важко пробачити.
— Важко? — гірко усміхнулася Марійка. — Це майже неможливо. Людина, яка любить, не залишає іншу людину в такій невідомості.
Андрій задумливо кивнув.
— Іноді люди думають, що найбільше значення мають почуття. Але насправді характер людини видно саме тоді, коли стає важко.
— От саме! — вигукнула Марійка. — Коли все було добре, він говорив красиві слова. 
Вона схрестила руки на грудях.
— А тепер приїжджає і ще дивується, що в мене хтось з'явився.
— Напевно, він сподівався побачити все таким, як раніше.
— Тоді він дуже погано мене знає, — різко відповіла Марійка. — Я не річ, яку можна поставити на полицю, а потім повернутися і забрати, коли заманеться.
На обличчі Андрія з'явилася ледь помітна посмішка.
— Оце вже звучить серйозно.
— Бо я серйозно зла, Андрію. Він навіть сьогодні більше думав про те, що втратив, ніж про те, через що я пройшла.
Андрій на мить замислився.
— Люди часто помічають цінність чогось лише тоді, коли це втрачають.
— А мене це не хвилює, — твердо сказала Марійка. — Де була його любов, коли я плакала вечорами? Де вона була, коли я чекала хоча б одного повідомлення? Любов без вчинків нічого не варта.
Андрій уважно подивився на неї.
— І що ти відчула, коли побачила його сьогодні?
Марійка кілька секунд мовчала.
— Колись я б побігла йому назустріч. А сьогодні... сьогодні я дивилася на нього і розуміла, що він уже частина минулого.
Вітер легко торкнувся її волосся.
— І знаєш що найдивніше?
— Що?
Марійка подивилася на Андрія і трохи усміхнулася.
— Я зовсім не шкодую, що тепер життя звело мене з тобою.
Андрій усміхнувся у відповідь.
— Тоді, мабуть, не все в цьому житті відбувається даремно.
— Не все, — тихо сказала Марійка. — Іноді людина, яка завдала найбільшого болю, просто звільняє місце для когось кращого.

— Не злись на нього, — тихо сказав Андрій. — Я рекомендую тобі просто пробачити його. І на душі стане легше.

Марійка скептично подивилася на нього.
— Пробачити? Після всього, що було?
— Так.
— Після того, як він зник без жодного слова? Після того, як я ночами не могла заснути і думала, що сталося? Після того, як він залишив мене саму зі своїм болем?
— Так, саме після цього.
Марійка похитала головою.
— Не розумію тебе.
Андрій зупинився посеред стежки.
— Адам завдав тобі болю. Це правда. І ніхто цього не змінить. Але скажи чесно, якщо ти будеш ненавидіти його ще рік, два чи десять років — кому від цього стане краще?
Марійка нічого не відповіла.
— Йому?
— Ні.
— Тобі?
Вона задумалася.
— Теж ні.
— Ось бачиш.
Кілька хвилин вони йшли мовчки.
— Знаєш, — нарешті сказала Марійка, — я весь цей час думала, що моя злість справедлива.
— Вона і є справедлива.
Марійка здивовано подивилася на нього.
— Тоді чому я повинна пробачати?
— Тому що справедливість і спокій — не завжди одне й те саме. Ти маєш право злитися. Але чи хочеш ти носити цей біль у собі далі?
Марійка повільно видихнула.
— Напевно, ні.
— Тоді відпусти його.
Вона опустила очі.
— Знаєш, коли я побачила його сьогодні, мені хотілося висловити все, що накопичилося за цей час.
— І?
— А зараз уже не хочеться.
Андрій усміхнувся.
— Це хороший знак.
Марійка довго мовчала, слухаючи шум вечірнього вітру.
— Мабуть, ти правий.
— Про що?
— Про прощення.
Вона зупинилася і подивилася в той бік, де раніше зник Адам.
— Я не схвалюю того, що він зробив. І, мабуть, ніколи не зрозумію його вчинок.
— І не зобов'язана.
— Але я більше не хочу сердитися. Не хочу щоразу згадувати його і відчувати біль.
Андрій мовчки слухав.
— Тож так... Я пробачаю його.
На її обличчі вперше за вечір з'явилася спокійна усмішка.
— Не заради нього. Заради себе.
— Це і є справжнє прощення, — тихо відповів Андрій.
Марійка кивнула.
— Нехай його дорога буде його дорогою. А моя — моєю.
— І що ти відчуваєш зараз?
Вона замислилася на мить.
— Наче стало легше дихати.
Андрій усміхнувся.
— Значить, ти зробила правильний вибір.
Марійка подивилася на нього теплим поглядом.
— Дякую, Андрію.
— За що?
— За те, що навчив мене однієї важливої речі.
— Якої?
— Іноді відпустити минуле набагато важче, ніж триматися за нього. Але саме тоді людина стає по-справжньому вільною.

Поки Марійка пробачала Адама, він вже готував підступний план для того щоб розлучити Марійку із Андрієм. Він хотів підступним чином, відбити її у Андрія, щоб потім повернути собі. Так у нього була дівчина у Німеччині, та він із нею останнім часом мало спілкувався, слухи про заручини із нею, були лише слухами, скоріше він використовував її у своїх цілях, адже він звик всіх використовувати. Спочатку були залицяння, а потім тишина, гра на чиїх почуттях йому подобалась, і йому подобалося те що хтось плаче та страждає за ним. Саме тому він і вирішив все повернути, та зіпсувати стосунки Марійки та Андрія. Для того щоб вона знову була ним зачарована...

Увечері Адам сидів у своїй кімнаті й довго дивився на телефон. Слова Марійки не виходили з голови. Він розумів, що вона вже не належить йому, але змиритися з цим не міг.
Зрештою він набрав номер Марти — давньої знайомої.
— Алло? — почувся її голос.
— Привіт, Марто. Маю до тебе одну справу.
— Судячи з тону, справа не дуже хороша.
Адам гірко посміхнувся.
— Мені потрібна допомога.
Через кілька хвилин він виклав свій задум.
Марта мовчала.
— Тобто ти хочеш, щоб я познайомилася з Андрієм, увійшла до нього в довіру, а потім допомогла посварити його з Марійкою?
— Саме так.
— Це підло, Адаме.
— Можливо. Але я не готовий її втратити.
— А якщо вона дізнається?
— Не дізнається.
Марта важко зітхнула.
— І що я отримаю натомість?
— Я поговорю з керівництвом. У нашій компанії скоро буде вакансія. Ти ж давно хотіла туди потрапити.
На тому кінці запанувала тиша.
— Добре, — нарешті сказала Марта.
Минуло лише кілька днів після розмови Адама з Мартою.
Марта почала з'являтися там, де бував Андрій. Спочатку це виглядало випадковістю.
Одного ранку Андрій повертався з магазину, коли зустрів її біля автобусної зупинки.
— Привіт, Андрію, — усміхнулася Марта.
— Привіт.
— Куди поспішаєш?
— Додому.
— Ти завжди такий серйозний?
Андрій усміхнувся.
— Не завжди.
— А мені здалося, що ти посміхаєшся тільки Марійці.
— Можливо, — відповів він.
Марта уважно подивилася на нього.
— Значить, чутки правдиві?
— Які саме?
— Що ти закоханий у неї.
— Це не чутки.
— Он як...
Вона намагалася пожартувати далі, але Андрій швидко попрощався і пішов.
Наступного дня Марта знову "випадково" зустріла його біля річки.
— Знову ти? — засміявся Андрій.
— А що, не радий?
— Та ні, просто наше село стає занадто маленьким.
Марта сіла поруч на лавку.
— Слухай, а чому саме Марійка?
— Що значить чому?
— Ну, гарних дівчат багато.
Андрій задумався.
— Гарних багато. А таких, як вона, мало.
— І чим вона така особлива?
На обличчі Андрія з'явилася тепла усмішка.
— Вона добра. Щира. Поруч із нею хочеться бути кращим.
Марта відвела погляд.
— Тобто шансів у інших немає?
— Якщо чесно, зараз я про інших навіть не думаю.
Увечері Марта подзвонила Адаму.
— Ну що? — запитав він.
— Ти не перебільшував.
— Про що?
— Він справді закоханий у неї.
— Усі так кажуть, поки не з'являється хтось інший.
— Ні, Адаме. Тут інакше.
— Просто продовжуй.
Ще через день Марта принесла Андрію домашній пиріг.
— Це тобі.
— За що?
— Просто так.
— Дякую, але не треба було.
— Ти навіть не скуштуєш?
— Скуштую.
Марта усміхнулася.
— Бачиш, я починаю тобі подобатися.
Андрій засміявся.
— Не вигадуй.
— А якщо серйозно?
Він одразу зрозумів натяк.
— Марто, ти хороша дівчина.
— Але?
— Але моє серце вже зайняте.
Марта опустила очі.
— Марійкою.
— Так.
— І нічого не змінить твоєї думки?
— Не бачу причин її змінювати.
Того ж вечора Марта знову телефонувала Адаму.
— Він відшив мене.
— Не переймайся. Головне, щоб Марійка побачила те, що потрібно.
— Мені все менше подобається цей план.
— Уже пізно зупинятися.
— А якщо він ні в чому не винен?
— Тоді просто зіграєш роль. Лише кілька хвилин.
Марта важко зітхнула.
— Ти ризикуєш втратити Марійку назавжди.
— Я вже її втратив, — похмуро відповів Адам. — Тому мені нема чого втрачати.
За кілька днів Марійка домовилася зустрітися з Андрієм у волошковому полі на заході сонця.
Андрій прийшов раніше і чекав на неї серед синіх квітів.
Він навіть не здогадувався, що неподалік за деревами вже стоять Адам і Марта, готуючись здійснити свій підступний задум.