Глава 8

Після того вечора життя Марійці почало бачитися зовсім інакше. Вона прокидалася з усмішкою, а засинаючи, згадувала кожну мить, проведену з Андрієм. Його голос, погляд, дотик руки — усе це зігрівало її серце.
Вона вже колись була закохана, але тепер розуміла різницю. Минулі почуття були схожі на красиву казку, а те, що вона відчувала до Андрія, було чимось значно глибшим. Поруч із ним вона почувалася потрібною, захищеною і по-справжньому щасливою.
Одного вечора вони вирушили на прогулянку польовою дорогою. Небо було всіяне зорями, а теплий вітерець лагідно торкався їхніх облич.
— Про що задумалась? — тихо запитав Андрій, помітивши її усмішку.
— Про нас, — зізналася Марійка.
— І що ж ти надумала?
Вона трохи засміялася.
— Що ти дуже змінив моє життя.
Андрій зупинився і подивився їй у вічі.
— Сподіваюся, на краще?
— Навіть не уявляєш наскільки.
Він ніжно взяв її за руку.
— А ти змінила моє. Я вже не пам'ятаю жодного дня, коли б не думав про тебе.
Марійка відчула, як серце почало битися швидше.
— Справді?
— Справді. Коли прокидаюся — думаю про тебе. Коли щось роблю — ловлю себе на тому, що хочу скоріше тебе побачити. А коли засинаю, згадую твою усмішку.
Вона опустила очі, намагаючись приховати збентеження.
— Ти вмієш говорити такі речі, через які я починаю червоніти.
— Тоді скажу ще одну.
— Яку?
Андрій обережно підняв її підборіддя.
— Ти найкраще, що сталося зі мною за останні роки.
На мить навколо ніби все завмерло. Було чути лише спів цвіркунів та легкий шелест трави.
— Андрію... — прошепотіла Марійка.
— Так?
— Мені здається, я знову закохалася.
Він усміхнувся.
— Мені здається, я теж.
Вони обоє засміялися, а потім просто стояли поруч, не відводячи поглядів одне від одного.
Через деякий час вони дійшли до берега річки. Вода тихо виблискувала у світлі місяця.
Андрій сів на траву і запросив Марійку поруч. Вона поклала голову йому на плече, а він ніжно обійняв її.
— Знаєш, чого я найбільше боюся? — тихо спитав він.
— Чого?
— Що одного дня прокинуся і зрозумію, що все це був лише сон.
Марійка підняла голову і подивилася на нього.
— Тоді я щоранку нагадуватиму тобі, що це не сон.
Андрій усміхнувся і торкнувся її руки.
— Домовилися.
Вони ще довго сиділи біля річки, розмовляючи на різні теми. І саме тоді Марійка остаточно зрозуміла: ці почуття відрізнялися від попередніх. Вони були більш серйозні, Андрій більш наполегливий. Іноді вони як діти раділи разом кожній миті життя, забуваючи про турботи, та про все навколо. 

Наступного ранку Андрій знову з'явився біля хвіртки Марійчиного двору. Вона саме поливала квіти перед будинком і відразу помітила його.
— Привіт Марійко.
— Привіт Андрію, — лагідно усміхнулася вона. — А я вже думала, що сьогодні тебе не побачу.
— Це неможливо, — жартома відповів він. — Якщо не побачу тебе хоча б раз за день, то цілий день буду сумувати.
Марійка засміялася і похитала головою.
— І коли ти тільки навчився так гарно говорити?
— Відтоді, як закохався.
Вона відчула, як її щоки злегка почервоніли.
— То чому ти прийшов так рано?
Андрій сперся рукою на хвіртку.
— Маю їхати до міста.
Усмішка на її обличчі трохи згасла.
— Надовго?
— До вечора. Батьки зателефонували зранку. Вони забули важливі документи у квартирі, де жили раніше. Попросили мене забрати їх і привезти.
— А-а, зрозуміло.
— Але є одна проблема.
— Яка?
— Я не хочу їхати сам.
Марійка підняла очі на нього.
— І що ж ти пропонуєш?
Андрій зробив крок ближче.
— Поїдь зі мною.
— Андрію...
— Що?
— Ти ж їдеш у справах.
— Справи займуть максимум годину. А решту часу я хочу провести з тобою.
— І давно ти це придумав?
— Ще вночі.
— Серйозно?
— Так. Лежав і думав, що поїздка буде значно кращою, якщо поруч сидітимеш ти.
Марійка не змогла стримати усмішки.
— Тоді мені треба перевдягнутися.
— Це означає "так"?
— Так!
Обличчя Андрія одразу засяяло.
— Тоді я чекатиму.
Через пів години вони вже їхали дорогою до міста. За вікном пропливали зелені поля, а в салоні лунала тиха музика.
Марійка дивилася у вікно, а потім перевела погляд на Андрія.
— Знаєш, я ніколи не думала, що звичайна поїздка за документами може мене так радувати.
— А я ніколи не думав, що зустріну дівчину, з якою навіть мовчати буде приємно.
— Ти знову мене бентежиш.
— Я кажу правду.
Вона усміхнулася і легенько торкнулася його руки.
— А якщо я скажу, що теж постійно думаю про тебе?
— Тоді я буду найщасливішою людиною сьогодні.
— Лише сьогодні?
— Ні. Напевно, все життя.
Марійка тихо засміялася.
Коли вони приїхали до міста, Андрій швидко забрав документи з квартири. Поки він перевіряв папери, Марійка оглядала старі сімейні фотографії, що залишилися на полицях.
— Це ти маленький? — запитала вона, показуючи на фото.
— Ти не дивись так, я там був смішний на них!
— Та не смішний, а милий я би сказала!
— А зараз?
— А зараз ти просто красивий.
Андрій здивовано подивився на неї.
— Ти щойно зробила мені комплімент?
— Можливо.
— Тоді цей день уже можна вважати успішним.
Після справ вони ще довго гуляли містом. Зайшли до затишної кав'ярні, де сиділи біля вікна і спостерігали за перехожими.
— Марійко, — раптом тихо сказав Андрій.
— Так?
— Мені подобаються такі дні.
— Які?
— Коли не треба нікуди поспішати. Коли можна просто сидіти навпроти тебе і слухати твій голос.
Вона подивилася йому в очі.
На мить між ними запанувала тиша.
— Тоді пообіцяй мені дещо.
— Що саме?
— Що поїдеш зі мною ще кудись.
— Куди?
— Не знаю. Хоч на край світу.
Марійка засміялася.
— Якщо ти будеш поруч, то поїду.
Андрій ніжно накрив її руку своєю.
— Тоді домовилися.
І хоч приводом для поїздки були звичайні документи для батьків, для них обох цей день став особливим. Бо вони дедалі сильніше розуміли, що хочуть бачити одне одного не лише сьогодні чи завтра, а кожного дня свого життя.