Глава 7

Марійка й Андрій неквапливо прогулювалися, насолоджуючись товариством одне одного. Небом затягувалися темні хмари, а вони прогулювались волошковим полем, як тоді колись із Адамом. Марійка поки що, ще не розуміла як їй поступити, почуття до Адама ще повнісстю не згасли, і тепер її запросили на нове побачення... З одного боку, Андрій здавався таким надійним, спокійним та зосередженим і водночас серйозним, що говорило про те що якщо він і обере когось, то на все життя. А Адам говорив одне, а робив інше. Він був більш емоційним, та однак це швидко проходило. Марійка не могла ще повністю довіряти Андрію. Саме через не повністю загоєні рани які повставали із минулого. Але вирішила все-таки спробувати ще раз знову, почати нові стосунки. Минув рік відтоді, відколи Адам покинув її, таке не забувають. Хоч і в серці ще горів невеличкий вогонь почуттів до нього, але вже не із таким жаром як раніше  а Андрій виявляється був настроєний на серйозні стосунки, від був більш прямолінійним, і майже завжди добивався того  чого хотів. Вони розмовляли прогулюючись як і колись вона з Адамом, проте на цей раз сонце не палило яскравими променями, а небо ніби говорило що от-от проллється дощ.
— Знаєш, я ще зі школи захоплююся історією, — сказав Андрій. — Міг годинами читати про різні епохи, битви, правителів.
— Справді? А я думала, що такі речі люблять лише вчителі історії.
— Більшість так і думає. Але мене завжди цікавило, як жили люди раніше, про що мріяли, чого боялися. Часи змінюються, а люди часто залишаються однаковими.
— У цьому є щось цікаве.
— От візьми будь-яку старовинну історію кохання. Минуть сотні років, а почуття ті самі.
Марійка усміхнулася.
— Тобто ти романтик?
— Можливо. Просто добре приховую.
— Не дуже добре.
Вони засміялися.
Перші краплі дощу впали на землю.
— А про що мрієш ти? — тихо промовив Андрій.
Марійка на мить замислилася.
— Про просте життя. Щоб поруч були люди, яким можна довіряти. Щоб прокидатися з думкою, що попереду хороший день.
— Це гарна мрія.
— А твоя?
— Знайти людину, з якою буде добре навіть мовчати.
— І знайшов?
Андрій подивився на неї довше, ніж зазвичай.
— Здається, так.
Перші краплі дощу вже почали падати на землю... Він швидко зняв светр і накрив ним їх обох. Тепер вони стояли зовсім близько.
Краплі тихо барабанили по тканині, створюючи затишний шум навколо них.

— Невдалу ми обрали погоду для прогулянки — промовила Марійка.

— Погода нам не стане на заваді, адже у мене є хороша компанія. Добре що ми ще не відійшли далеко від дому. 
— Бо відтоді, як ми познайомилися, я думаю про тебе набагато частіше, ніж хотів би зізнатися. 

Він неспішно ніжно поцілував її в губи, вона відповіла йому взаємністю, і їй це сподобалось, вони вже не зважали на зливу, дощ стікав їм по плечах, а вони цілувалися. Тоді Андрій взяв поспіхом її на руки і поніс до будинків. По приході додому вони всі промокли до нитки, однак це не стало їм на заваді насолодитись цим вечором, Андрій включив камін, і запропонував їй переодягнутись давши їй свою сорочку, та вона засоромилась та відмовилась  ссилаючись на те, що їй і так недалеко до дому йти. Та Андрій був прямолінійний, і навідмінно від Адама у нього не було лишніх розмов, лише діла, які самі про себе говорили.

У будинку стало тепло й було затишно. Андрій пішовши у свою кімнату, швидко переодягнувся у сухий светр і штани.

Марійка загорнулася в м'який плед і сіла поруч. Вони простягнули руки до вогню, відчуваючи, як приємне тепло поступово проганяє холод після дощу. За вікном ще чулося тихе шурхотіння крапель, але всередині панував спокій.

Андрій усміхнувся й подав Марійці чашку гарячого чаю. 

— Дякую, — лагідно сказала вона, приймаючи чашку. Вона вдячно подивилася на нього, а в її очах відбивалося світло каміна. Вони мовчки сиділи поруч, насолоджуючись затишком вечора, теплом вогню. — Знаєш, ця злива ніби спеціально застала нас зненацька.

— Можливо, — усміхнувся Андрій. — Але якби не вона, ми б не сиділи зараз тут біля каміна.

Марійка подивилася на нього.

— І ти в усьому знаходиш щось хороше?

— Не в усьому, — відповів він тихіше. — Просто коли ти поруч, навіть дощ здається чимось особливим.

Марійка відчула, як її щоки злегка порожевіли.

— Це дуже гарно сказано.

— Це правда, — Андрій не відводив погляду. — Я давно хотів тобі сказати, що найбільше люблю такі моменти. Не свята, не подорожі, а звичайні вечори.

На мить запала тиха пауза, наповнена потріскуванням дров у каміні.

— Тоді в нас багато спільного, — усміхнулася Марійка. 

Андрій м'яко взяв її за руку.

— Справді?

— Справді, — відповіла вона. — І зараз один із них.

В її усмішці було стільки тепла, що Андрій відчув себе найщасливішою людиною у світі.

Вони ще довго сиділи поруч, розмовляючи про дрібниці, насолоджуючись затишком вечора, теплом вогню і тим особливим відчуттям, коли поруч є людина, з якою добре навіть у найпохмуріший день.

Наступного дня Марійка з самого ранку поралася на городі. Сонце вже піднялося високо, а вона терпляче виполювала бур'яни між рядками помідорів і огірків. Навколо дзижчали бджоли, а легкий вітерець приносив аромат польових квітів із волошкового поля неподалік.
Раптом у кишені завібрував телефон.
— Алло? — відповіла Марійка, витираючи чоло рукавом.
— Привіт, Марійко! Це Оксана! — почувся веселий голос подруги. — Слухай, сьогодні ввечері в сусідньому селі танці біля будинку культури. Поїхали!
Марійка усміхнулася.
— Танці? Давненько я не була на них!
— От саме тому і треба їхати! Буде музика, молодь, весело проведемо час.
— Звучить заманливо.
— То їдеш?
Марійка на мить задумалася.
— Так. Але я, мабуть, візьму із собою Андрія.
— О-о-о! — одразу протягнула Оксана. — То у вас вже все серйозно?
— Та нічого такого, — засміялася Марійка, хоча її щоки злегка порожевіли.
— Авжеж, авжеж. Саме тому ти так усміхаєшся.
— Оксано!
— Добре, добре. Чекаю вас о дев'ятій!
Після розмови Марійка ще довго посміхалася, сама не помічаючи цього.
Увечері біля будинку культури вже лунала музика. Над селом повільно опускалися сутінки, запалювалися ліхтарі, а на майданчику кружляли пари.
Марійка прийшла у світлій сукні, яка красиво майоріла від легкого вітру. Андрій, побачивши її, на кілька секунд просто завмер.
— Ти сьогодні неймовірно гарна, — тихо сказав він.
— Дякую, — усміхнулася вона.
Вони деякий час спостерігали за танцями, слухаючи музику.
Раптом Андрій зробив крок вперед, трохи вклонився і простягнув руку.
— Дозвольте запитати...
Марійка ледь стримала сміх.
— Про що саме?
Андрій усміхнувся.
— Запрошую даму на танець.
— О, яка галантність.
— То що скаже дама?
— Думаю, дама погоджується.
Вона поклала свою руку в його долоню.
Музика стала повільнішою. Андрій обережно обійняв Марійку за талію, а вона поклала руку йому на плече. Вони повільно закружляли під зоряним небом.
Навколо сміялися люди, грала музика, але для них усе ніби відступило на другий план... 
Вони ще довго кружляли під музику. Коли мелодія закінчилася, ніхто з них не поспішав відступати. Їхні погляди зустрілися, і на кілька секунд увесь світ ніби завмер.
— Марійко, — тихо сказав Андрій.
— Так?
— Мені дуже добре поруч із тобою.
Вона опустила очі, а потім знову подивилася на нього.
— Мені теж, Андрію.
І хоч вечір лише починався, обоє вже знали, що цей танець вони запам'ятають надовго. Під зорями, серед теплого літнього вечора, між ними народжувалося щось значно більше, ніж просто дружба.
Сидячи на старій дерев'яній лавці біля клубу після танців, Марійка й Андрій ще не поспішали розходитися. Ніч була тепла, а з відчинених дверей клубу долинали приглушені звуки музики та сміх людей.
— Розкажи мені як у тебе там проходить навчання, в Америці? — Запитала Марійка.                                                   — До речі, навчання в мене майже завершене, — сказав Андрій, дивлячись на зоряне небо.
— Справді? — здивувалася Марійка. — То ти вже закінчив університет? 
— Майже. Я закінчив останній курс. Залишилася ще магістратура, але це вже останній крок.
— І що буде потім?
Андрій на кілька секунд задумався.
— Потім робота, нові проєкти, доросле життя без студентських знижок і канікул, — усміхнувся він.
Марійка тихенько засміялася.
— Звучить серйозно.
— Так і є. Але знаєш, коли був молодшим, то думав, що після навчання життя стане простішим. А тепер розумію, що воно просто стає іншим.
Вони повільно рушили далі польовою стежкою.
— А на кого ти навчаєшся? — поцікавилася Марійка.
— На історика. Мене завжди захоплювало, як жили люди до нас, які рішення приймали, які помилки робили.
— Тому ти так любиш розповідати про історію?
— Можливо. Історія вчить дивитися на життя ширше. Багато речей, які сьогодні здаються величезними проблемами, через кілька років стають лише спогадами.
Марійка задумливо кивнула.
— Гарна думка.
— А ще історія вчить цінувати людей поруч. Бо час минає швидше, ніж нам здається. Він на мить подивився на неї.
— Іноді один вечір може запам'ятатися більше, ніж цілий рік. Марійка відчула, що чудово розуміє, про який вечір він говорить. Місяць освітлював вузеньку стежку між волошками.
 Проходячи повз копиці сіна він знову поцілував її, навкруги нікого вже не було, всі розійшлися по домах, настала тиша, поле де пахло нещодавно скошеним сіном, Марійка та Андрій залишилися наодинці, ніч була теплою, лекими рухами він зняв одяг із неї... Цю ніч вони провели разом. Він вважав її тепер своєю, сильний власний чоловік, який нікому її не віддав би нізащо. Якщо він щось і отримує, то вважає це лише своїм. Проводжаючи її тієї самої ночі до дому, він промовив їх тихо на вухо: