Глава 6

Одного дня по селу швидко розлетілася новина: будинок через дорогу від Марійки нарешті продали.
Новими сусідами стала сім'я Ковальчуків. Вони багато років прожили у великому місті, серед постійного шуму автомобілів, натовпів людей та нескінченного поспіху. Та з роками все частіше ловили себе на думці, що хочуть спокою.
У них був свій бізнес в місті, мережа продуктових магазинів, місто було не так далеко від села, до речі село в якому проживала Марійка, мало назву Волошковий бір, ніхто точно не знав, чи така назва пов'язана і самим полем, чи просто збіг обставин, та селом ширились різні легенди про це місце, та про це згодом... Вони мріяли прокидатися не від звуків транспорту за вікном, а від співу жайворонків.
Особливо їх зачарувало волошкове поле, яке простягалося неподалік села. Сотні туристів із різних областей, та навіть із країн приїжджали помилуватися красою волошкового поля, в селі був навіть готель для туристів, щоби ті могли там поїсти та переночувати  хороші умови, та чисті просторі кімнати, його спеціально збудували для туристів, у нього була своя кухня, і до того ж хорошою новиною було й те, що багато людей із села мали там роботу, неподалік від села, розташовувалося велике озеро. 

Коли вони вперше побачили сині хвилі квітів під безкраїм небом, то зрозуміли — саме тут хочуть провести наступні роки свого життя.
Їхній син Андрій навчався в Америці. Та невдовзі на літні канікуои він мав приїхати погостювати у батьків в селі, крім того він вже дуже багато чув і про поле, яке щороку зацвітало яскраво-синіми квітами, й вирішив що обов'язково має подивитися на це місце. Батьки залишили йому свою міську квартиру, а самі вирішили розпочати новий етап життя в селі.
— Ти впевнений, що нам тут буде добре? — усміхаючись запитала Оксана, коли вони розкладали речі.
— Подивись навколо, — відповів Михайло, виходячи на подвір'я. — Послухай цю тишу. Тут навіть повітря інше.
Оксана глибоко вдихнула.
— Знаєш, здається, я вперше за багато років чую тільки вітер.
Перші дні вони знайомилися із сусідами та звикали до нового життя. А одного ранку, коли Марійка поливала квіти біля своєї хати, вона побачила через дорогу нових мешканців.
— Доброго ранку! — привіталася вона.
— Доброго! — усміхнулася Оксана. — Ми ваші нові сусіди.
— Дуже приємно. Я Марійка.
Так почалося нове знайомство.
Марійка допомогла сусідам освоїтися, в кого можна купити домашнє молоко та свіжий сир. А ввечері вони разом сиділи на лавці біля воріт і дивилися, як сонце повільно ховається за обрій.
Тоді ж Оксана показала Марійці фотографію свого сина.
— Це наш Андрій. Він зараз навчається в Америці, але обіцяв приїхати на літні канікули, йому вже 21, мабуть твого віку якраз...                                              — Красивий, — відповіла вона. Так мені наприкінці серпня також буде 21 рік.  Вона навчалася в тому самому місті де батьки Андрія раніше проживали, і здобула освіту вчительки літератури, та в місцевій школі поки що не було вільної вакансії для неї, як так і буває в селі, тож вона допомагала батькам вести документацію та бухгалтерію у сфері їхнього бізнесу...Тепер вся відповідальність за ведення документаціїї лежала майже на ній...
Марійка лише чемно усміхнулася, навіть не здогадуючись, що незабаром доля знову підготує для неї нову несподівану зустріч, яка може змінити її життя. Волошкове поле вже стало свідком однієї великої історії кохання, а тепер, можливо, готувалося побачити ще одну.

Минув тиждень відтоді, як нові сусіди оселилися через дорогу від Марійчиного будинку. Літо саме набирало сили. Сонце вже піднялося над обрієм, але ранкова прохолода ще трималася в повітрі. У садах співали птахи, а легкий вітер колихав волошки на полі неподалік села.
Марійка поливала квіти біля будинку. На ній була проста світла сукня, а волосся недбало зібране в косу. Вона саме задумалася про свої справи, коли почула привітний чоловічий голос:
— Доброго ранку, сусідко.
Вона обернулася.
Біля хвіртки стояв молодий чоловік.
Високий, із широкими плечима та гарною спортивною статурою. Чорне волосся було коротко підстрижене, а темні очі уважно дивилися неї. На його обличчі не було нахабної самовпевненості, лише спокійна впевненість людини, яка добре знає собі ціну. Легка щетина підкреслювала мужні риси обличчя.
— Доброго ранку, — відповіла Марійка.
— Я Андрій.  
— Дуже приємно. Я Марійка.
— Знаю.
— Знаєте? — здивувалася вона.
— Звісно. Мені здається, про вас уже половина села розповіла.
— І що ж такого наговорили?
Андрій усміхнувся.
— Що ви добра, працьовита і найгарніша дівчина на цій вулиці.
— Ото вже вигадали.
— Насправді ні. Я сам у цьому переконався.
Марійка відвела погляд.
— Ви всіх нових знайомих так засипаєте компліментами?
— Ні. Просто інколи правда сама проситься назовні.
Вона засміялася.
— Обережно. Якщо так продовжите, люди вирішать, що ви неабиякий залицяльник.
— А якщо я і справді хочу позалицятися?
Марійка ледь не впустила лійку.
— Ви дуже швидко переходите до справи.
— Життя коротке, щоб витрачати його на зайві кола навколо очевидного.
— І що ж тут очевидного?
— Те, що ви мені сподобалися.
На кілька секунд запанувала тиша.
Вітер легенько торкався листя яблуні над ними.
— Ми ж знайомі лише кілька хвилин, — нарешті сказала Марійка.
— Так. Але люди інколи роками спілкуються і не стають ближчими. А інколи достатньо кількох хвилин, щоб зрозуміти, що хочеться пізнати когось краще.
Марійка задумалася.
У його словах не було порожньої романтики. Він говорив спокійно і щиро.
— Ви філософ?
— Ні, просто багато думаю.
— Про що?
Андрій сперся рукою на хвіртку.
— Про те, що люди часто женуться за чимось великим і важливим, а щастя весь цей час стоїть поруч. У запаху ранкової кави. У співі птахів. У хорошій розмові з людиною, яка тобі подобається.
Марійка усміхнулася.
— Гарно сказано.
— Це село мене цьому вчить. У місті я постійно поспішаю. А тут уперше за багато років почав помічати, як красиво світить сонце після дощу.
— Я завжди любила це в селі.
— І волошкове поле?
— Особливо його.
— Тоді, здається, у нас уже є щось спільне.
Вони ще довго говорили про дрібниці. Про сад, про літні грози, про дитячі спогади, про улюблені книги та фільми.
Час минав непомітно.
Зрештою Андрій подивився на неї трохи серйозніше.
— Марійко, можна дещо запропонувати?
— Спробуйте.
— Сьогодні ввечері прогуляймося.
— Просто прогуляймося?
— Поки що так. Я не люблю поспішати. Хочу спершу дізнатися, яка ви насправді.
— А якщо вам не сподобається те, що дізнаєтеся?
— Тоді це буде чесно. Але чомусь мені здається, що такого не станеться.
Марійка засміялася.
— Ви надто впевнений у собі.
— Ні. Просто маю хороше передчуття.
Вона подивилася на нього уважніше. Після всього, що довелося пережити, їй було страшно знову комусь довіряти. Та водночас у погляді Андрія було щось надійне й тепле.
— Добре, — тихо сказала вона. — Я згодна.
На обличчі Андрія з'явилася щира усмішка.
— Тоді о сьомій вечора?
— О сьомій.
— Домовилися.
Він уже збирався йти, але раптом обернувся.
— І ще дещо.
— Що саме?
— Село стало набагато красивішим відтоді, як я познайомився з вами.
— Андрію!
— Що? Я ж обіцяв казати правду.
Марійка лише похитала головою, приховуючи усмішку.
А коли він пішов, вона ще довго дивилася вслід новому сусідові. Десь у глибині душі вона відчувала, що життя схоже на пори року. Після найдовшої весни завжди приходить літо. І хоча минуле залишає свої сліди, воно не може назавжди заборонити людині знову відкрити серце для нового щастя.