Глава 5

Минув місяць. Тридцять довгих днів. Тридцять ранків, коли Марійка прокидалася з надією побачити пропущений дзвінок або повідомлення від Адама. Тридцять вечорів, коли вона засинала з розчаруванням і болем у серці. Спочатку вона шукала пояснення. Можливо, він був дуже зайнятий. Можливо, загубив телефон. Можливо, виникли якісь сімейні проблеми. Можливо, просто не мав можливості зв'язатися. Але дні перетворювалися на тижні, а відповідей так і не було. Його номер залишався недоступним. А соціальні мережі мовчали. Із кожним днем Марійці ставало дедалі важче вірити, що все можна пояснити випадковістю. Вона продовжувала жити. Допомагала батькам. Працювала в офісі господарства. Спілкувалася з працівниками. Усміхалася людям. Але це була лише зовнішня оболонка. Насправді всередині неї щось поступово згасало. Одного ранку вона стояла біля вікна свого кабінету й дивилася на поле. Волошок там уже не було. Після збору врожаю залишилася лише земля, розкреслена рівними лініями техніки.
Порожня. Тиха. Самотня. Яка чекала наступного посіву волошок, адже ніхто не міг уявити, що там може рости щось інше крім них. Вона розпитувала у бабусі Олі, чи може вона щось знає про те, чому Адам не відповідає, та вона лише у відповідь розводила руками, та безпорадно хитала головою. Адже вона нічого незнала про його плани. Саме тоді Марійка зрозуміла, що це поле стало схожим на неї саму. Ще недавно воно було наповнене життям, кольорами та спогадами. А тепер стояло спустошене. Вона відвернулася від вікна і важко сіла у крісло. На столі лежала та сама фотографія.
Їхня фотографія. Вона давно могла прибрати її в шухляду.
Могла сховати подалі. Могла спробувати забути.
Але не зробила цього. Бо частина її все ще чекала. Все ще вірила. Все ще сподівалася. Марійка взяла світлину до рук.На ній Адам усміхався так само щиро, як і того дня.
Вона довго дивилася на знайомі риси обличчя. А потім відчула, як до очей підступають сльози.
— Чому?.. — тихо прошепотіла вона.
Запитання повисло в повітрі. Без відповіді. Без пояснення. Без надії. Того вечора вона вперше за весь місяць дозволила собі визнати те, чого боялася найбільше. Можливо, він більше не повернеться.
Можливо, він забув її. Можливо, ті слова й обіцянки залишилися лише красивими спогадами літа.
Ця думка вдарила болючіше за будь-яку правду. Здавалося, ніби земля пішла з-під ніг. Наче все, що тримало її останній місяць, раптом розсипалося на дрібні уламки. Вона вийшла з дому й пішла знайомою стежкою до волошкового поля. Над селом вже згущалися сутінки.
Вітер гойдав високу траву на місці, де ще недавно синіли тисячі квітів. Марійка зупинилася посеред поля.
Навколо не було ні душі. Лише безкраї простори землі та темніючий обрій. Саме тут вони сиділи разом.
Саме тут він говорив, що повернеться. Саме тут обіцяв.
Сльози знову потекли по її щоках. Вона більше не могла їх стримувати. Не було ні злості. Ні образи. Лише біль.
Тихий, виснажливий біль людини, яка чекала занадто довго. Небо над полем повільно вкривалося першими зорями. Марійка підняла очі вгору.
Десь там, далеко за сотні кілометрів, був Адам. Щасливий чи ні. Пам'ятає її чи вже давно забув. Вона не знала.
І саме ця невідомість була найважчою.
Стоячи посеред спорожнілого поля, Марійка вперше відчула себе по-справжньому самотньою.
Наче разом із волошками закінчилося не лише літо.
Закінчилася ціла глава її життя. Та час минав, від Адама не було жодної відповіді, чи дзвінка, і вона вже змирилась із тим що він більше не повернеться, для нього це був лиш курортний роман, а він став для неї цілим життям. "Адам мене просто кинув, обіцяючи що ніколи не залишить, виходить це були просто слова... — думала Марійка. Він дарував мені подарунки, можливо баба Оля була права, і в нього там в Німеччині вже є інша, напевно вона точно знала що говорить... Варто було б поїхати із ним, він такий красень, мабуть вже якась дівчина зайняла моє місце, а він просто боїться мені у цьому признатися, та й нічого серйозного він мені так і не обіцяв. Слова про кохання, компліменти, вічна класика. Видно подарунки ще нічого не означають, а я вже розвісила вуха, на щось надіявшись...Та марно. Пора жити далі... Сонце знову сходить, і бере початок останній місяць літа - серпень. Здається лиш нещодавно життя кипіло, і вирувало подіями, а тепер серпень ніби готується сказати, що ще трохи і пора прощатися із літом. Пора жити далі, почати все з чистого листа і змиритися з тим, що Адам більше не приїде, і не подзвонить. Це було лиш мимовільне захоплення, а не справжнє кохання, якби він кохав мене так як говорив, він би подзвонив, і поговорив зімною, а виходить так, що це все були лиш обіцянки. І не більше. Найгірше було навіть не те, що його не було поруч. Найгірше було те, що він нічого не пояснив. Не сказав правду. Не попрощався. Не поставив крапку. Просто зник. Наче мене ніколи й не існувало у його житті. Невже я настільки мало для нього значила?.. Пора жити далі, все — перегортаю сторінку, я постараюся його забути!"

Минув вже й цілий рік, настало нове літо, але тепер без Адама. Марійка перегорнула цю сторінку свого життя й вирішила жити далі. Хоч у глибині душі вона все ще сумувала за Адамом і часом згадувала їхні спільні миті, біль уже не був таким гострим, як раніше. Тепер їхню зустріч вона сприймала як красиву пригоду, яка давно залишилася в минулому. Як теплий літній спогад про волошкове поле, щирі розмови та перше кохання. Життя тривало, і Марійка навчилася дивитися вперед, несучи в серці не образу, а вдячність за все хороше, що колись подарувала їй доля. А волошкове поле знову розцвітало, милуючи око своєю красою. Цього року Марійка вже була мудрішою, вона більше не вірила в пусті обіцянки про кохання, від Адама так і не було чутки. Тепер Марійка вірила лиш ділам, слово тепер для неї не мало жодного значення, могло б бути багато сказаних слів про кохання, та про те яка вона гарна, але діла про людину говорять набагато більше... А все починалося так романтично, волошки, волошковий цвіт, гарні слова, вона повірила йому, і тепер почувалася зрадженою. Марійка і досі незнала що саме сталося, і чому він не перезвонив, а в селі вже подейкували що внук баби Олі, скоро одружиться на багатій німкині. Ці чутки дійшли і до Марійки: Адам у Німеччині заручився з багатою німкенею і незабаром має одружитися. Почувши це, вона завмерла. Хоч минув уже рік, а серце навчилося жити без нього, ці слова все одно боляче торкнулися старих ран.
Того дня Марійка сама пішла до волошкового поля. Воно було таким самим прекрасним, як і минулого літа. Тисячі синіх квітів хвилювалися під теплим вітром, над ними дзижчали бджоли, а високо в небі співали жайворонки. Сонце заливало поле золотим світлом, і здалеку воно нагадувало безкрає синє море. Та цього разу поруч не було Адама. Не було його усмішки, жартів, не було розмов про майбутнє і спільних прогулянок між рядами волошок. Поле залишилося тим самим, але спогади зробили його іншим. Марійка повільно йшла знайомою стежкою, проводячи рукою по пелюстках квітів. Сум пронизував її душу, але вже не ламав її. Вона зрозуміла, що кохала не лише людину, а й той щасливий час свого життя, який назавжди залишиться в її пам'яті. Зупинившись посеред поля, вона подивилася на блакитний обрій і тихо усміхнулася.