Глава 4

Коли сонце вже заходило за обрій, того самого дня, Адам наважився на серйозну розмову. Нарешті настав момент подарувати Марійці золотий кулон у формі волошки та запропонувати їй поїхати разом із ним. І ось цей вечір настав.
Небо над селом переливалося теплими відтінками рожевого, золотого та помаранчевого. Повітря було наповнене ароматом трав і квітів. Адам запросив Марійку прогулятися до їхнього улюбленого місця — волошкового поля.
Вони йшли поруч мовчки. Кожен був занурений у власні думки.
Коли вони дійшли до поля, Адам зупинився.
— Марійко, я хотів дещо тобі сказати.
Дівчина подивилася на нього й одразу помітила хвилювання в його очах.
— Я слухаю.
Адам дістав із кишені невелику оксамитову коробочку.
— Це для тебе подарунок!
Він простягнув їй подарунок.
Марійка обережно відкрила коробочку і завмерла. Усередині лежав витончений золотий кулон у формі волошки.
— Адаме... який він красивий...
— Я щодня дивився на волошкове поле і згадував наші зустрічі і думав про тебе. Про наше знайомство. Про всі моменти, які ми тут пережили. Про те як ми ледь не щодня тут прогулювалися, тому я захотів закарбувати ці спогади ще й формі прикраси, на згадку про такі наші особливі моменти радості, спокою та любові. 
На очах дівчини заблищали сльози.
— Дякую. Я берегтиму його завжди.
Вона ніжно обійняла його. І поцілувала.
Адам на мить заплющив очі, ніби набирався сміливості.
— Марійко... через тиждень я повертаюся до Німеччини.
— Я знаю...
— І я не хочу їхати без тебе.
Дівчина опустила погляд.
— Поїхали зі мною!
Запала тиша.
Легкий вітер колихав волошки навколо них.
— Я люблю тебе, — продовжив Адам. — І хочу, щоб ми були разом. Не через кілометри, не через екрани телефонів. По-справжньому разом.
Марійка відчула, як серце стискається від болю.
— Адаме...
— Тільки скажи чесно.
Вона важко зітхнула.
— Я теж тебе люблю. Дуже люблю.
На його обличчі з'явилася надія.
Але вже за мить він побачив сльози в її очах.
— Та зараз я не можу поїхати.
Адам мовчки слухав.
— Тато захворів, я зараз не можу залишити батьків, адже їм потрібна моя допомога!
Вона витерла сльози.
— Я не можу зараз залишити їх самих. Просто не можу. Лікарі обіцяють що його стан скоро покращиться, але саме зараз вони потребують моєї допомоги...
Адам опустив голову.
— Тобто ти відмовляєшся?
— Я відмовляюся не від тебе.
Вона взяла його за руку.
— Я відмовляюся від поїздки зараз. Це різні речі.
Він підняв на неї очі.
— Якби обставини були іншими, я б поїхала з тобою хоч завтра.
— Правда?
— Правда.
Кілька секунд вони мовчали.
— І що нам тепер робити? — тихо запитав Адам.
Марійка ледь усміхнулася крізь сльози.
— Те, що роблять люди, які кохають одне одного.
— А саме?
— Будемо телефонувати. Щодня.
— Щодня?
— Щодня.
— Відеозв'язок?
— Обов'язково.
Адам уперше за весь вечір усміхнувся.
— Тоді ти не позбудешся мене навіть у Німеччині.
— А ти мене в Україні.
Вони обоє тихо засміялися.
— А коли татові стане краще, — продовжила Марійка, — я приїду до тебе.
— Обіцяєш?
Вона міцніше стиснула його руку.
— Обіцяю.
Марійка притулилася до його плеча.
— Дякую.
— За що?
— За те, що зрозумів.
Адам поцілував її у чоло.
— Тому що я кохаю тебе!
Вони ще довго стояли серед безкрайнього волошкового поля, спостерігаючи, як останні промені сонця зникають за горизонтом. Ще тиждень і попереду на них чекала розлука. Але тепер вони знали головне — їхня історія на цьому не закінчується.

Цей останній тиждень Марійка та Адам провели разом. Літо було в самому розпалі. Сонце сходило рано, огортаючи село золотавим світлом, а вечорами над луками повільно стелився легкий туман. Повітря пахло скошеною травою, польовими квітами та теплим хлібом із сільської пекарні.
Кожен день починався майже однаково. Адам прокидався у бабусиній хаті від співу півнів та курячого ґелґотіння у дворі. Після сніданку він брав фотоапарат і виходив на вулицю, де на нього вже чекала Марійка.
— Куди сьогодні підемо? — усміхнулася вона одного ранку.
— А є місце, де ми ще не були?
— У селі? Навряд чи. Але можна знайти новий привід туди повернутися.
— Тоді ходімо до річки.
Вони йшли вузенькою дорогою поміж старих верб. Поруч зеленіли городи, а біля дерев'яних парканів цвіли мальви та чорнобривці. Назустріч їм траплялися місцеві жителі, які вже звикли бачити їх разом.
Біля річки було тихо. Лише вода повільно перекочувалася через каміння, а десь неподалік чулося дзеленчання коров'ячих дзвоників.
Вони сіли на старий дерев'яний місток.
— Ти колись думав залишитися тут назавжди? — запитала Марійка.
Адам замислився.
— Колись ні. А тепер іноді думаю.
Іншим вечором вони гуляли волошковим полем. Безкрає море синіх квітів простягалося майже до самого обрію. Легкий вітер колихав стебла, ніби хвилі на поверхні озера.
Адам час від часу фотографував краєвиди.
— Щоразу, коли ти дивишся в об'єктив, здається, ніби бачиш світ інакше, — сказала Марійка.
— Можливо. Але останнім часом мені подобається дивитися без фотоапарата.
— Чому?
— Бо деякі моменти хочеться не фотографувати, а прожити.
Вона подивилася на нього і тихо усміхнулася.
— Гарна відповідь.
— Це правда.
Вони ще довго сиділи серед волошок, розмовляючи про дитинство, мрії та майбутнє. Іноді між словами виникала тиша, але вона не була незручною. Навпаки — здавалося, що вони вже навчилися розуміти одне одного без слів.
Час минав швидко.
І ось настав останній день.
Небо від самого ранку було затягнуте легкими хмарами. Навіть погода ніби відчувала їхній настрій.
У дворі бабусиної хати стояла машина. Валіза Адама вже лежала в багажнику. Бабуся мовчки поралась біля клумби, розуміючи, що молодим потрібно побути наодинці.
Марійка стояла біля старої дерев'яної хвіртки. Зазвичай усміхнена, сьогодні вона була незвично мовчазною та сумною.
— Не люблю прощання, — нарешті сказала вона.
— Я теж.
— Особливо такі.
Адам повільно підійшов ближче.
— Знаєш, коли я їхав сюди, то думав, що просто проведу літо в бабусі.
— А вийшло інакше.
— Так. Значно краще.
Марійка ледь усміхнулася.
— Мені здається, що цей тиждень пролетів як один день.
— Бо ми були щасливі.
На кілька секунд між ними запанувала тиша.
— І що тепер? — тихо запитала дівчина.
— Тепер я поїду. Потім повернуся. Будемо дзвонити одне одному, писати повідомлення. А коли знову приїду,  підемо на наше поле!                                                                     — На наше? — Тихо запитала Марійка.                                     — Саме так, на наше! — ще тихіше відповів Адам.
Вона зробила крок до нього і міцно обійняла. Адам оережно притиснув її до себе, вдихаючи знайомий запах польових квітів і теплого літнього повітря.
— Я чекатиму, — прошепотіла вона.
— А я повернуся.
Він легко поцілував її в чоло, а потім у губи. Недовго, але так, ніби хотів запам'ятати цю мить назавжди.
Коли настав час сідати в машину, Марійка провела його поглядом до самої дороги.
Автомобіль повільно рушив. Адам ще раз озирнувся у вікно. Біля хвіртки стояла Марійка — маленька постать серед зелених садів і квітучих мальв.
Вона махала рукою доти, доки машина не зникла за поворотом.
Лише тоді дівчина повільно пішла стежкою до волошкового поля.
Вітер гойдав сині квіти так само, як і тиждень тому, коли вони вперше прийшли сюди разом. Здавалося, що літо тривало далі, але тепер у ньому залишилася легка туга і надія на нову зустріч.