Глава 3

Після довгої прогулянки селом Адам і Марійка зовсім не хотіли розлучатися. Ніч була теплою, тихою, а над волошковим полем сяяв повний місяць.
Вони сіли на старий плед біля краю поля й довго розмовляли. Марійка розповідала про своє дитинство в селі, про улюблені місця біля річки та про мрії, які боялася комусь довірити. Адам уважно слухав, іноді усміхаючись, іноді дивуючись тому, наскільки близькою стала для нього ця дівчина за такий короткий час.
Згодом стало прохолодніше. Марійка трохи змерзла, і Адам накинув їй на плечі свою легку куртку.
— А тобі не холодно? — запитала вона.
— Мені тепло, — відповів він, хоча насправді прохолодний вітерець відчувався йому не менше.
Вона лише усміхнулася, розуміючи його маленьку хитрість. Йдучи додому вони сіли на стару дерев'яну лавку. Тієї ночі Адам і Марійка ще довго не могли розійтися по домівках. Вони сиділи на дерев'яній лавці біля бабусиної хати, слухаючи, як десь у темряві сюрчать цвіркуни.
— Знаєш, — тихо сказала Марійка, дивлячись на зоряне небо, — мені здається, ніби ми знайомі значно довше.
Адам усміхнувся.
— Мені теж. Наче я знав тебе ще до того, як приїхав сюди.
Вони говорили про все на світі: про дитячі мрії, про подорожі, про улюблені книги та місця, де хотіли б побувати. Час минав непомітно. Коли Марійка поклала голову йому на плече, Адам обережно накрив її пледом. Вони дивилися на небо, де одна за одною спалахували зорі. Так, серед запаху літніх трав, далекого співу нічних птахів і безкрайнього зоряного неба, вони провели разом майже всю ніч. Не було гучних слів чи обіцянок — лише тепло, довіра та відчуття, що поруч знаходиться саме та людина, яку давно шукало серце. А коли на сході почало світлішати небо, вони зустріли перший промінь сонця разом. 
Потім Адам провів Марійку додому. Біля хвіртки вони ще довго стояли поруч, не поспішаючи прощатися.
— До завтра? — запитала вона.
— До завтра, — відповів він, ніжно взявши її за руку.
У її карих очах відбивалися зорі, а в його погляді було стільки тепла, що Марійка ледь стримала усмішку.
Тієї ночі вони майже не спали. Кожен у своїй кімнаті згадував кожне слово, кожен погляд і кожну мить, проведену разом. Адам лежав біля відчиненого вікна, вдихаючи аромат літніх трав, і думав про Марійку. А вона, притискаючи до грудей подарований ним букет польових квітів, дивилася на перші промені сонця за вікном і мріяла про нову зустріч. І хоча між ними ще не прозвучали найголовніші слова, обидва вже розуміли: ця ніч стала особливою. Саме тієї ночі їхні серця зробили ще один крок назустріч одне одному. Ніч вони провели поруч, розмовляючи, дивлячись на зорі та насолоджуючись спокоєм навколо. Іноді між словами виникали довгі паузи, але вони не були незручними. Навпаки — здавалося, що навіть мовчання зближує їх.                              
Пізніше того ж дня після обіду, Адам чекав на Марійку біля бабусиної хати. Високий, стрункий хлопець зі світлим, майже золотистим волоссям та ясними блакитними очима виглядав особливо щасливим. На плечі висів його улюблений фотоапарат, з яким він майже не розлучався останніми днями. Легка усмішка не сходила з його обличчя.

Побачивши Марійку, він одразу рушив їй назустріч.

— У мене є сюрприз, — загадково промовив Адам.

— Сюрприз? Який саме? — зацікавлено запитала Марійка, поправляючи пасмо каштанового волосся.

Адам усміхнувся ще ширше.

— Пам'ятаєш усі наші прогулянки? Волошкове поле, річку, захід сонця на пагорбі?

— Звісно пам'ятаю.

— Я підготував дещо особливе. Усі наші найкращі моменти я закарбував на фото. Назавжди.

Він дістав невеликий альбом і простягнув його дівчині.

Марійка обережно відкрила першу сторінку. Там були світлини, зроблені за останні тижні: вона серед волошок, їхня прогулянка біля річки, усмішка біля старого млина, вечірні посиденьки під зорями.

— Адаме... Це неймовірно, — тихо сказала вона, розглядаючи фотографії.

— Я хотів зберегти ці спогади. Для нас обох.

На мить він замовк.

— Знаєш... до мого від'їзду залишилося вже не так багато часу.

Усмішка Марійки трохи згасла.

— Так я вже здогадувалась!

Вона опустила погляд на альбом і тихо додала:

— Мені дуже шкода, що ти скоро поїдеш. Здається, ніби ми тільки почали проводити час разом, а вже треба думати про прощання.

Адам м'яко торкнувся її руки.

— Не сумуй. У нас ще є час попереду. 

— Але його так мало...

— Можливо. Та я хочу, щоб ми раділи кожному дню, який маємо.

Марійка сумно усміхнулася.

— Я просто не хочу з тобою прощатися.

— В мене є для тебе ще одна новина, — загадково сказав Адам.

— Яка новина? — одразу пожвавішала дівчина.

— Про це згодом, — підморгнув він. — Обіцяю, вона тебе потішить.

— Знову секрети?

— Трішки. Але тобі варто набратися терпіння.

Марійка підняла на нього очі.

— А яка ж твоя чудова пропозиція?

Адам хитро примружився.

— Про це пізніше.

— Адаме!

— Ні, ні. Це частина сюрпризу.

— Ти просто знущаєшся з моєї цікавості.

— Можливо, зовсім трохи, — засміявся він.

Марійка легенько штовхнула його в плече.

— Тоді я весь кінець дня буду гадати.

— Саме на це я і розраховую.

— Я просто захоплена, які ж вдалі кадри, просто вау! — додала Марійка. — Це неодмінно найкращий подарунок, який я коли-небудь отримувала!

— Все найкраще ще попереду, — додав Адам, і поцілував її у щоку.

Вони обоє засміялися. Попереду був ще один теплий літній день, сповнений нових спогадів, які Адам неодмінно хотів зберегти не лише на фотографіях, а й у своєму серці. 

Того самого дня Марійка прийшла допомогти бабі Олі по господарству. Сонце вже піднялося високо над селом, а легкий вітерець колихав різнобарвні квіти біля старої хати. На подвір'ї неквапливо ходили кури.
— Доброго дня, бабусю Олю, — усміхнулася Марійка, заходячи на подвір'я.
— Ой, доню, добре, що прийшла. Самій мені вже важко за всім устигати, — відповіла бабуся, поправляючи хустину.
Разом вони почали перебирати овочі та складати їх у кошики. Деякий час працювали мовчки, аж раптом баба Оля уважно подивилася на дівчину.
— Марійко, я відкрию тобі один секрет, але ти Адаму нічого не говори про те, що я тобі це кажу.
Дівчина здивовано підняла очі.
— Який секрет?
Баба Оля усміхнулася куточком губ.
— Він хоче, щоб ти поїхала з ним у Німеччину.
Марійка завмерла.
— Звідки ви знаєте?
— Він поділився зімною цим секретом, та просив тобі поки не говорити. Я стара, але не сліпа. Бачу, як він на тебе дивиться. І бачу, що він уже все для себе вирішив. Тільки боїться тебе квапити.
Марійка опустила погляд.
— Бабусю, я навіть не знаю, що сказати...
— А ти будь мудріша і послухай стару, — лагідно мовила баба Оля. — Їдь із ним. Він зробить тебе щасливою. Хлопець добрий, працьовитий, чесний. Такі нині рідко трапляються.
— Але ж...
— Ніяких "але". Там, у Німеччині, багато красивих дівчат. Не дозволь якійсь іншій викрасти його у тебе.
Марійка ледь усміхнулася.
— Ви говорите так, ніби я вже його дружина.
— А хіба серце твоє думає інакше?
Дівчина почервоніла.
— Я кохаю його... дуже кохаю.
Баба Оля лагідно взяла її за руку.
— То чому сумуєш?
На очах Марійки блиснули сльози.
— Бо я не можу просто все залишити. Тут мій дім. Тут наше волошкове поле. Щороку потрібно збирати волошки, доглядати землю. А тепер ще й тато захворів...
Голос її затремтів.
— Без мене мамі буде важко. Я ж у них одна. Якщо поїду, хто їм допоможе?
Баба Оля важко зітхнула.
— Оце вже складніше, доню.
— Я кожного дня думаю про це. Серце тягнеться до Адама, а совість не дозволяє залишити батьків.
— Знаєш, Марійко, життя не завжди змушує обирати між любов'ю і родиною. Іноді треба просто знайти правильний шлях.
— А якщо я його не знайду?
— Знайдеш. Бо коли люди люблять одне одного по-справжньому, вони шукають рішення разом. Не ти одна повинна нести цей тягар.
Марійка задумалася.
— Ви думаєте, Адам зрозуміє?
— Якщо він той чоловік, якого я в ньому бачу, то зрозуміє. 
Дівчина мовчки подивилася в бік волошкового поля, яке синіло за селом аж до самого горизонту.
Там були її дитинство, її родина, її коріння. Але десь поруч був і Адам — людина, з якою вона хотіла бачити своє майбутнє. І вперше за довгий час Марійка зрозуміла, що найбільше боїться не переїзду і не змін.
Вона боялася втратити когось із тих, кого любила найбільше.