Глава 2

Минув тиждень із тих пір, як вони вже зустрічалися, і тут Адам прийняв рішення залишитися ще трішки надовше, наскільки це було можливо.

— Я залишаюся ще на місяць, — несподівано сказав Адам.
Дівчина на мить завмерла, а потім її очі радісно заблищали.
— Справді?
— Справді. Здається, це село мене не відпускає.
— Чи, може, не село? — лукаво усміхнулася Марійка.
Адам усміхнувся у відповідь, але нічого не сказав. Його погляд ковзнув по гладенькій поверхні озера, де відбивалося вечірнє небо. Насправді він і сам розумів, що залишився не лише через красу цих місць.
Літо тривало. Вранці вони гуляли стежками біля річки. Старі верби схиляли свої гілки над водою, а в очереті ховалися дикі качки. Вдень ішли на Волошкове поле, де легкий вітер колихав сині квіти, ніби хвилі моря.
— Тут так красиво, — часто говорив Адам, роблячи нові фотографії.
— Я звикла до цього і майже не помічаю, — відповідала Марійка.
— А даремно. Такі місця треба берегти.
Марійка крадькома дивилася на нього і ловила себе на думці, що їй подобається слухати навіть найпростіші його слова.
Одного дня в село приїхала Марта. Її поява не залишилася непоміченою. Вона була впевненою, енергійною і завжди знала, як привернути до себе увагу. Вперше вона побачила Адама біля магазину.
— Це той хлопець із міста? — запитала вона в подруги.
— Так. Він гостює в бабусі.
Марта затримала на ньому погляд трохи довше, ніж потрібно.
Наступного дня вони випадково зустрілися біля річки.
— Привіт. Ти ж Адам?
— Так.
— А я Марта.
— Приємно познайомитися.
Вона усміхнулася. Його спокій і ввічливість одразу їй сподобалися.
Поступово Марта почала частіше з'являтися там, де були Адам і Марійка. То біля озера, то на вечірніх прогулянках селом, то на Волошковому полі.
Одного разу вони всі разом сиділи на пагорбі й дивилися, як сонце повільно ховається за лісом.
— Адаме, а ти завжди так багато фотографуєш? — запитала Марта.
— Майже завжди.
— І що тобі найбільше подобається знімати?
— Справжні емоції людей і красиві місця.
— Тоді тобі пощастило потрапити сюди, — усміхнулася вона.
Марійка мовчала. Усередині вона відчувала дивне хвилювання. Їй не подобалося, як Марта дивиться на Адама.
«Може, я просто все вигадую?» — думала вона.
Але з кожним днем сумніви ставали меншими.
Одного вечора Марта наздогнала Адама дорогою додому.
— Можна з тобою пройтися?
— Звичайно.
Вони йшли повз поля, над якими вже опускалися сутінки.
— Знаєш, — сказала Марта, — ти зовсім не схожий на інших хлопців.
— Це добре чи погано?
— Добре.
Адам лише усміхнувся.
У цей момент Марта зрозуміла, що починає закохуватися. Їй хотілося проводити з ним більше часу, чути його голос і бачити його усмішку.
Того ж вечора Марійка сиділа біля свого вікна. За вікном співали цвіркуни, а над селом сходив великий місяць.
«А що, якщо він обере її?» — раптом промайнула тривожна думка.
Від цієї думки стало боляче.
Тим часом Адам лежав у своїй кімнаті й дивився в стелю. Він відчував, що між двома дівчатами з'являється напруга, хоча ніхто ще не говорив про це вголос.
«Треба бути обережним», — подумав він.
За вікном шумів теплий літній вітер, а десь удалині серед нічної темряви розкинулося Волошкове поле. Попереду на них чекало ще багато літніх днів, але разом із красою цього літа поступово народжувалися почуття, ревнощі та вибір, який рано чи пізно доведеться зробити.

Наступного дня Адам запросив Марту пройтися до озера. День був теплий і тихий. Над водою кружляли ластівки, а легкий вітерець колихав очерет. Сонце вже починало хилитися до заходу, забарвлюючи небо в золотаві та рожеві кольори.
Марта одразу відчула, що ця розмова буде непростою.
— Ти хотів про щось поговорити? — тихо запитала вона.
Адам кілька секунд мовчав, дивлячись на гладеньку поверхню озера.
— Так. І я хочу бути чесним із тобою.
Марта опустила погляд. У серці з'явилося неприємне передчуття.
— Я здогадуюся, про що ти.
— Ти хороша людина, Марто. Добра, щира і цікава. Я дуже ціную наше знайомство.
Вона сумно усміхнулася.
— Але?
— Але моє серце вже обрало.
На мить запала тиша. Було чути лише шелест вербового листя та тихий плюскіт води біля берега.
— Марійка? — ледве чутно запитала Марта.
— Так.
Адам не відводив погляду.
— Я кохаю Марійку. І що більше часу ми проводимо разом, то сильніше це розумію. Я не хочу давати тобі марних надій, тому мушу сказати це зараз.
Марта відчула, як до очей підступають сльози. Вона давно чекала на ці слова, хоча й боялася їх почути.
— Вона щаслива дівчина, — тихо сказала Марта.
— Сподіваюся, що так.
— А ти навіть не вагався?
Адам усміхнувся.
— Ні. Марійка стала для мене особливою ще з першого дня нашого знайомства. Коли я був поруч із нею, усе ставало простішим і світлішим.
Марта кивнула. Було боляче, але водночас вона поважала його чесність.
— Дякую, що сказав мені правду.
— Пробач, якщо зробив боляче.
— Ні. Було б гірше, якби ти мовчав.
Вони ще трохи постояли біля озера. Сонце повільно сховалося за лісом, а на воді заграли останні золоті відблиски.
Того вечора Адам вирушив до Волошкового поля, де на нього чекала Марійка. Вона сиділа серед синіх квітів і милувалася заходом сонця.
Побачивши його, дівчина усміхнулася.
— Де ти був?
Адам присів поруч.
— Розмовляв із Мартою.
Марійка одразу все зрозуміла.
— І що ти їй сказав?
Адам взяв її за руку.
— Правду.
— Яку саме?
Він подивився в її карі очі й усміхнувся.
— Що кохаю тебе. 
Кілька секунд Марійка промовчала . Її серце шалено калатало.
— Справді?
— Справді.
На її обличчі з'явилася щаслива усмішка, а в очах заблищали сльози радості.
Навколо них тихо шуміло Волошкове поле, над яким повільно згущалися літні сутінки. І саме в той момент обоє зрозуміли, що між ними є щось більше ніж проста симпатія.