Глава 1. Волошкове поле, окраса села.

На околиці невеликого села, загубленого серед зелених пагорбів і тихих лісів, простягалося справжнє диво природи — поле волошок площею понад три гектари, яке належало батькам Марійки Чупрій, судки баби Олі, яка і є бабусею Адама. Місцеві жителі давно дали йому просту, але красиву назву — «Волошкове поле». Влітку воно нагадувало безкрає синє море, що хвилювалося під легким подихом вітру. Яскраво-блакитні квіти вкривали землю суцільним килимом, а над ними дзижчали бджоли й кружляли різнокольорові метелики.
Про це місце знали далеко за межами села. Щороку сюди приїздили туристи з різних куточків країни та навіть з-за кордону. Одні приходили помилуватися красою природи, інші влаштовували фотосесії, а хтось просто шукав спокою далеко від шумних міст.
Одного теплого липневого дня до села приїхав Адам — високий світловолосий хлопець із Німеччини. Він давно не був в Україні й вирішив навідати свою бабусю Олю, яка жила в будинку неподалік Волошкового поля. Бабусин будинок стояв на самому краю села, там, де вузенька стежка губилася серед високих трав і польових квітів. Доглянута оселя, а під вікнами росли мальви, чорнобривці та півонії. 
На ґанку стояла красиво та вміло вирізьблена дерев'яна лавка, де вечорами бабуся любила сидіти з чашкою запашного чаю та спостерігати за заходом сонця. Дах був укритий темно-червоним шифером. Бабуся Адама була жінкою років сімдесяти. Її обличчя вкривали дрібні зморшки, але в добрих сірих очах завжди світилися тепло і мудрість. Своє волосся вона збирала в акуратний вузол на потилиці, а поверх простої сукні часто одягала вишитий фартух. Вона знала кожного мешканця села, любила працювати в саду та завжди зустрічала гостей щирою усмішкою. Подвір'ям постійно прогулювалися кури. Руді, білі та строкаті, вони діловито щось шукали в траві, час від часу перегукуючись між собою. Гордовитий півень із яскраво-червоним гребенем щоранку будив усе подвір'я своїм голосним співом. Біля сараю стояли дерев'яні годівниці, а поруч курчата кумедно бігали за квочкою. Саме село потопало в зелені. За хатами простягалися сади зі старими яблунями, вишнями та сливами. Десь неподалік дзюрчала невелика річка, над якою схилялися верби. У повітрі пахло свіжоскошеною травою, польовими квітами та нагрітою сонцем землею.
А неподалік від її будинку розкинулося знамените Волошкове Поле — три гектари суцільного блакитного цвіту. У сонячні дні воно нагадувало шматочок неба, що опустився на землю. Саме сюди щоліта приїжджали туристи, фотографи та художники, щоб побачити неймовірну красу українського літа.
Коли Адам приїхав до бабусі, він ще не знав, що саме тут, серед співу птахів, шелесту волошок і тихих сільських вечорів, його життя почне змінюватися.  Щойно Адам побачив безмежний простір синіх квітів, він завмер від захоплення. Сонце яскраво сяяло на безхмарному небі, десь удалині ліниво паслися корови, а над полем пливли легкі літні пахощі трав і польових квітів. Адам повільно йшов вузенькою стежкою між волошками й думав, що ще ніколи не бачив нічого настільки красивого. Саме тоді він ще не здогадувався, що це село й Волошкове поле назавжди змінять його життя. Тому що тут раз і навжди закарбується в спогадах на все життя його перша зустріч із прекрасною дівчиною. 

Адам прожив у бабусі лише кілька днів, коли доля звела його із сусідкою. Одного ранку він допомагав бабусі поливати квіти біля будинку, коли через хвіртку зайшла молода дівчина.
Марійці було близько двадцяти років. Довге каштанове волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а великі карі очі світилися добротою та цікавістю до світу. Вона жила по сусідству разом із батьками й часто допомагала бабусі Марії по господарству.
— Доброго ранку, бабусю Маріє, — усміхнулася дівчина, а потім її погляд зупинився на незнайомому хлопцеві.
— А це мій онук Адам, приїхав із Німеччини, — представила його бабуся.
Марійка трохи зніяковіла, а Адам привітно усміхнувся.
Так почалося їхнє знайомство.
— Приємно познайомитись Адаме! Бабусю Маріє, — усміхнулася дівчина, тримаючи в руках невеликий кошик. — Мама передала вам свіжі пиріжки з вишнями.
— Ой, дякую, дитино, — зраділа бабуся. — Якраз до чаю будуть.
— Дуже приємно познайомитися, —  у цей же момент сказав Адам, витираючи руки об рушник. — Бабуся вже стільки про вас розповіла, що мені здається, ніби я вас давно знаю.
Марійка трохи зніяковіла й усміхнулася.
— Сподіваюся, тільки хороше.
— Лише хороше, — відповів він. — Особливо про те, як ви рятуєте її город від бур'янів.
— Ну, це не така вже й героїчна справа, — засміялася дівчина.
— Не знаю, не знаю. Після двох днів на городі я починаю вважати це справжнім подвигом.
Марійка тихо розсміялася.
— Значить, міське життя вас розбалувало?
— Можливо трохи, — визнав Адам. — Але мені тут подобається більше, ніж я очікував.
— І що саме?
Адам озирнувся навколо.
— Тиша. Повітря. Люди. У Німеччині все якось швидко. А тут час ніби йде повільніше.
— Це правда, — погодилася Марійка. — Тут навіть вечори довші.
— А ще у вас є знамените Волошкове поле, — додав Адам. — Учора я там був. Це неймовірно красиво.
Очі дівчини одразу засяяли.
— До речі це поле належить нам, воно переходить із роду в рід, нам у спадок, наприклад воно перейшло моєму татові, від його діда, я теж люблю це місце, особливо на заході сонця.
— Тоді, мабуть, я вибрав неправильний час для прогулянки.
— Значить, доведеться піти ще раз.
— Самому?
Марійка ледь помітно усміхнулася.
— Це вже як пощастить.
Бабуся Марія, яка весь цей час мовчки спостерігала за ними, хитро посміхнулася.
— Ой, молодь, молодь... Адаме, може допоможеш Марійці донести кошик назад додому?
— З радістю, — одразу відповів хлопець.
— Та він зовсім не важкий, — заперечила Марійка.
— Тим більше. Буде нагода краще познайомитися.
Дівчина подивилася на нього уважніше. У його блакитних очах світилися щирість і доброзичливість, а усмішка була такою відкритою, що поруч із ним було легко почуватися невимушено.
— Добре, — погодилася вона. 
— Домовилися.
І поки вони виходили за хвіртку, бабуся Марія лише тихенько усміхалася. Вона ще не знала, що це звичайне ранкове знайомство стане початком історії, яка змінить життя обох молодих людей.