Віолончель

Комендант концтабору побачив у натовпі дівчину з нотами в руках. Він запросив її до себе в кабінет. Стіни кабінету були в картинах з розграбованих музеїв Фландрії та Зеландії. Він кладе свій кольт на білу скатертину чайного столика, показує свій хрест першого ступеня з бріліантами і посміхається, пропонує їй шоколад і запалює трубку. З вікон його кабінету видно квітучій, зі скульптурами Арно Брекера, сад, за яким доглядають ув’язнені та в якому комендант прогулюється зранку – йде алеями чоловік високого зросту, субтильної статури, зі світлим волоссям, чисто виголений, в начищених до блиску чоботах, з легким ароматом парфюму та білосніжною посмішкою, з палаючими від ментальної люті очима, шляхетними манерами, тваринним інстинктом вбивці й вишуканим смаком. Відчиняє свій сейф і дає їй в руки свій інструмент – вона довго тримає його в руках. Тоді Ганс підходить до дівчини і бере у неї з рук віолончель. Дівчина плаче, закриваючи обличчя, – вона думала, що більше цих концертів вже не почує. Потім, скинувши свої рукавички, зіграла для нього другу сюїту Баха. Комендант побілів і глянув на її стерті руки, відвів погляд на червоні палітури томів Канта, Гьоте й Ніцше. На стіні був слід від розп’яття, яке зняли, висіла карта з назвою готичним шрифтом «Таненберґ (Ґрюнвальд)», внизу були ескізи хохмейстрів. Тоді налив собі з графину вина, подзвонив по телефону та викликав свій мерседес. Сказав, щоб упакували його інструмент, солодощі та її сім’ю. Коли вона закривала за собою двері, чула, що він поставив на пластинці Вагнера – починала тихо звучати увертюра до Лоенгріна. Ганс сидів у своєму кріслі й ридав. Потім не зміг пережити позору своєї нації та застрелився під стакато струнних і форте мідних інструментів.

У порожню кімнату забігла маленька дівчинка з лялькою, вона побачила закривавлений труп із синіми очима: він тримав у руках її фото й дивився на картину з фюрером.

Виходячи з кабінету коменданта концтабора, дівчина з віолончеллю побачила офіцерів СС, які пили шнапс і грали щось на роялі, пройшовши кілька кроків – свіжовириті котловани для могил, золоті зуби і черепи з тих, кого вона вже не могла впізнати. Свіжу кров засипали французькі комуністи і дивились на неї з ненавистю. Виїхавши за ворота, побачила все у вогні. Люди в окопах стояли на смерть, усюди були повішані з написом я відмовився воювати. Гітлерюгент стояв на смерть, терплячи удари штрафбату, вістря яких давилося загонами НКВД. Вона боялася бути згвалтованою, тому попросила солдата з обличчям дитини з нею провести ніч. Бліде, виголене обличчя юнака при місячному сяйві перетворювало його на привид, він сумував за готичними і романськими пам’ятками свого міста. Відірваний від книжок, друзів, сімейного затишку, він дійсно був привидом, тінню, згадкою про надлюдину. Його турботливо-інтелігентне «Sied ihr wach?» не було почутим – на ранок вона застрелилась.