Мене досить швидко виштовхнули з альтанки разом з бабусею, а батько з Еміном залишилися там на «чоловічу розмову». Я нервувала так, ніби саме мені зараз доведеться відповідати перед Його Величністю. Серце калатало десь у горлі, долоні спітніли, а думки одна за одною намагалися скотитися в панічне «все пропало!». Але вибору у мене не було — довелося під руку з Маргарет вирушити на вечірню прогулянку.
— Заспокойся, дитино, — м'яко сказала вона, перехоплюючи мою тремтячу руку. — Твій батько не монстр, хоча іноді і здається, що це так.
— Мені б у це повірити, — пробурмотіла я, не наважуючись дивитися в бік альтанки.
Бабуся вирішила відволікти мене розповіддю — і, як виявилося, розкрила цілу таємницю, про яку я й не підозрювала.
— Вони дружили з самого дитинства, — почала Маргарет з теплотою в голосі, — разом влаштовували переполох у палаці і зводили з розуму вартових своїми витівками. Але час минав, і твоєму батькові довелося швидко подорослішати — загибель діда сильно вдарила по ньому. Він пішов до військової академії, а його друзі були магами, на них чекало інше життя...
Я слухала, затамувавши подих. Слова бабусі ніби розгортали переді мною старовинну гобеленову картину: юні, безтурботні і закохані.
— Зустрілися вони через сім років. Хлопці подорослішали, а єдина дівчина їхньої компанії — Саманта — розквітла. Звичайно, обоє це помітили, — Маргарет ледь посміхнулася, — але тільки один з них наважився сказати. Альфред не пропускав жодного дня, щоб не захопитися нею.
— А батько? — тихо запитала я.
— А твій батько... завжди був стриманим. До пори. Але коли зрозумів, що втрачає, — вперше пішов проти власних принципів.
Бабуся розповідала, а я відчувала, як у грудях піднімається дивне тепло. Не думала, що в королі може бути стільки пристрасті.
— Він зізнався Саманті, — продовжила Маргарет, — прямо та без натяків. А вона... відповіла йому взаємністю. Тільки от мучилася тим, що стала між друзями.
— Значить, все ж таки кохання, — видихнула я.
— Кохання, — кивнула бабуся, — але не без болю. Альфред не витримав. Звинуватив обох у зраді і зник. З тих пір його ніхто не бачив.
Ми якраз підійшли до фонтану, і бабуся запропонувала присісти. Я мовчки кивнула — перетравлювала почуте. Отакі пиріжки. Батько, виявляється, відбив дівчину у кращого друга. Король, герой, стратег — і раптом ось такий поворот. Ніколи б не подумала.
Біля маєтку було багатолюдно, всюди — шелест суконь, приглушені розмови і сміх. Ми знайшли вільну лавку, і я вже почала потихеньку заспокоюватися, коли здалеку з'явилися батько і Емін. Натовп миттєво пожвавився: аристократи навперебій вітали короля, кланялися, щось щебетали. Здається, тато попав.
Зате Емін, користуючись моментом, тихо обійшов бурхливе зібрання і попрямував до нас.
— Живий? — запитала я, вдивляючись в його обличчя.
— Начебто, — спробував посміхнутися мій принц, хоча в очах ще проблискувала настороженість. — А ти як?
Ото вже меня! Сам щойно ледь вижив після розмови з моїм батьком, а все одно думає про мене. І від цього на душі так тепло.
— Переживала, — зізналася чесно і обережно провела пальцями по вже загоюючих подряпинах. — Але як бачу, ти цілий.
Зрозумівши, що роблю, одразу відсмикнула руку. Чудово, Алія. Не забула, що ти зараз — хлопець? Може, додай обійми для повного комплекту? Емін трохи нахилився до мене, і його голос став тихішим:
— Я все пояснив, не хвилюйся. Але, здається, тепер у нас будуть побачення під наглядом.
Я розсміялася.
— Під наглядом? Чудово. А наш нинішній наглядач, значить, бабуся?
— Молоді люди, — зсунула брови Маргарет, хоча в куточках її губ промайнула тінь посмішки, — проявіть повагу до старості і відпустіть «бабусю» спати.
Ми відразу підвелися, проводжаючи королеву-матір. Але не встигли зробити і пари кроків, як нас наздогнав батько.
— Емін, сподіваюся, ви мене почули, — промовив правитель з тим самим крижаним спокоєм, який завжди віщував бурю. Принц кивнув — чітко та без заперечень. — Що ж, тоді не смію вас затримувати. Алій, йди за мною.
— А ось і за мною приїхали, — приречено промайнула в голові думка. Я втягнула голову в плечі, як дитина, що накоїла лиха.
— На добраніч, Ваші Величності. Алій, — коротко вклонився Емін і поспішив зникнути.
— Ось тобі і кохання, — подумала я. — Врятувати даму серця від гніву короля? Ні, навіщо? Нехай сама викручується.
Бабуся попрямувала до своїх покоїв, а я — слідом за батьком. Він йшов мовчки, і від цього було тільки страшніше.
— Ну що, доню, — нарешті промовив правитель, обертаючись, — як виправдовуватимешся?
Прозвучало, наче вирок. І я налякано ковтнула слину.
Вбити, звичайно, не вб'є... але карати ця людина вміє з витонченістю.