Розділ 12. Боротьба з внутрішніми демонами

Стук у двері увірвався в кімнату, мов рятувальний круг, перериваючи потік батьківських повчань. Я затамувала подих, сповнена надії.

— Ваші Величності, принцесо, перший етап турніру ось-ось розпочнеться. Чи не бажаєте поглянути? — голос тренера линув, наче музика. Страта відкладається!

Та де там! Мій батько залишався невблаганним.

— Ми, мабуть, пропустимо, — відрубав він, наче суддя, що виносить вирок.

— Як забажаєте, — тренер уклонився і поспішно ретирувався, залишаючи мене на поталу… ну, не вовкам, звісно, а моїм коронованим родичам. Але, чесно кажучи, різниця невелика.

— А тепер, Лія, ми уважно тебе слухаємо, — бабуся примружила очі, і її тон ясно давав зрозуміти: вона не на моєму боці. Ех, життя моє бляшане, куди ти котишся?

Я обвела поглядом своїх величних співрозмовників, відчуваючи, як все всередині стискається від страху й провини. Слова рвалися назовні, змішані з нервами і надривом.

— Хіба ви розумієте? Як я можу дивитися йому в очі? Як можу бути поруч? Адже через мене Емін залишився без матері! Через мене! — наприкінці я вже майже зривалася на крик, сльози пекли щоки, а голос тремтів, мов натягнута струна.

Батько насупився, але бабуся відповіла першою, і її голос був спокійним, але твердим, наче граніт:

— Ні, Лія, я не розумію. З чого ти взяла, що винна саме ти? Не сектанти, які збожеволіли на своїх ритуалах, а саме ти? І як ти насмілилася вирішувати за принца, навіть не розповівши йому правду?

Я опустила очі. Вона мала рацію. Я думала про це, але страх сковував мене ланцюгами.

— Я боялася… боялася, що він відвернеться від мене, — зізналася, відчуваючи, як голос тихне, перетворюючись на шепіт.

— І тому відвернулася сама, — бабуся похитала головою. — Вирішила за нього, наче він дитя. А подумала, що коїться в його душі? Як хлопець шукає провину в собі, не розуміючи, чому ти раптом стала чужою?

Я завмерла. Її слова вдарили, немов ляпас.

— Я ідіотка! — вирвалося в мене. Не роздумуючи, я скочила на ноги й кинулася до дверей.

— Куди?! — гримнув батько, але в його голосі бриніла тривога.

— Виправляти свої помилки! — випалила, уже хапаючись за дверну ручку.

— Аптечку візьми, — кинув він, і я застигла. Король мав рацію. Минулого разу моє «зникнення» закінчилося не найкраще, і, як виявилося, батько пам’ятав про це краще за мене.

— Дякую, тату, — я чмокнула його в колючу щоку і, схопивши аптечку, помчала до десятого майданчика, відчуваючи, як серце гупає в грудях, наче барабан.

На півдорозі мене перехопила Міллі. Її очі були круглі від хвилювання, а руки тремтіли, коли вона вчепилася в мій рукав.

— Ваша Високосте, там… там… — дівчина задихалася, не в силах вимовити й слова.

— Знаю! Тому й біжу! — гукнула я, не сповільнюючи темпу, і помчала ще швидше, мов вихор.

Біля десятого майданчика гуділо, наче на ярмарку. Натовп гомонів, повітря тремтіло від криків і азарту. Я протиснулася вперед, упіймавши погляд знайомого здорованя і, не гаючи часу, попросила:

— Допоможіть пробратися до арени, благаю!

Чоловік хмикнув щось собі під ніс, але кивнув і, мов криголам, розсунув юрбу, пропускаючи мене до самого серця подій. І там я побачила Еміна. Мого Еміна.

Його знову били. Велетенський громила нависав над принцом, завдаючи удар за ударом.

— Емін! — мій крик розітнув гамір натовпу. Він обернувся, і… от дідько! Ще один удар прилетів хлопцю просто в обличчя. Кров, синці — мій коханий виглядав гірше, ніж у моєму кошмарному сні. — Припини! Нам треба поговорити! — кричала я, божеволіючи, бачачи, як він не реагує, приймаючи нові удари. Відчай охопив мене, і я випалила: — Я кохаю тебе!

Час наче завмер. Громила опустив кулаки. Натовп ахнув, витріщаючись на мене. Ще б пак! Хлопчисько-посильний — я все ще була в цьому дурнуватому маскараді — зізнається в коханні учаснику турніру! Але мені було байдуже до їхніх шокованих поглядів. Головне — мій принц мене почув. Його очі спалахнули азартом, мій коханий криво посміхнувся розбитими губами і, зібравши останні сили, двома влучними ударами відправив суперника в нокаут.

Натовп принишк. Ніхто не аплодував і не вітав. Люди розступалися, пропускаючи Еміна до мене. Побитий переможець цього етапу турніру дійшов, похитуючись, і впав просто в мої обійми. Ох, він точно не пір’їнка! Я ледь не завалилася під його вагою, але тут на поміч прийшов той самий здоровань.

— Не знаю, що у вас там діється, але вам краще забиратися звідси, — буркнув чоловік, легко підхоплюючи принца на плече. — Місцеві воїни навряд чи оцінять ваші… «стосунки». Куди його нести?

Я струснула з себе заціпеніння  та вказала на альтанку неподалік.

— Дякую, — низько вклонилася, відчуваючи, як вдячність переповнює мене. — І… він не такий, як ви подумали.

— Знаю, Ваша Високосте, — підморгнув здоровань.

Я завмерла, приголомшено подивившись на велетня.

— Звідки ви…

— У мене є очі на відміну від інших, — усміхнувся мій співрозмовник і, розвернувшись, зник у натовпі.

Я ж кинулася до Еміна, що лежав у тіні альтанки. Його обличчя було суцільною маскою синців і саден. Тремтячими руками я відкрила аптечку, промила рани й обережно нанесла мазь. Ну от як він примудрився так себе прикрасити?! Коли отямиться, я сама йому додам за таке! Але поки… поки я просто сиділа поруч, дивлячись на коханого і благаючи долю, щоб ще не все було втрачено.