Розділ 10. Як був запечатаний дар

Я зняла маску, провела пальцями по волоссю, приборкуючи неслухняну пасму, і зобразила на обличчі цілковитий спокій. Головне — не видати себе. Ну й що, що королівська донька не ночувала вдома? З ким не буває?

Батько стояв біля вікна, на вигляд стриманий, але я помітила, як у нього смикнулася скроня. Поганий знак.

— Чи можу я поцікавитися, де моя донька блукала всю ніч? — його голос звучав рівно, майже лагідно, але в цій лагідності ховалася більша загроза, ніж у крику.

Що й треба було довести.

— Я… вийшла прогулятися, — спробувала посміхнутися, але губи зрадницьки затремтіли.

— Прогулятися? — правитель повільно обернувся. — Уночі?

Кожне його слово наче прибивало мене до підлоги. Я кивала, відчуваючи, як всередині все стискається. У горлі пересохло, а долоні стали липкими.

— Тату, мені сон наснився… — голос ледь не зірвався.

— Магістр щось згадував про таке, — насупивсямій співрозмовник. — Але як це пов’язано з твоїми нічними прогулянками?

— Сьогодні наснився, — поспішно додала я, роблячи крок вперед. — Ходімо до мене, я все розкажу.

Батько повільно видихнув, ніби стримуючи роздратування, але таки кивнув. Ми мовчки піднялися сходами. Його кроки звучали важко, відмірюючи кожну секунду. Я почувалася школяркою, яку ось-ось насварять, хоча всередині вирувало щось зовсім інше — тривога, тінь сну та відчуття, ніби за мною досі тягнеться запах кіптяви.

Опинившись у спальні, я майже впала на край ліжка і почала швидко викладати все-все, що відбувалося в моєму жахливому видінні. Образи спалахували словами, і я бачила, як вони ранили короля.

— Тепер ти розумієш? — говорила уривчасто, наче й сама ще не зовсім оговталася. — Я просто не могла далі спати. Надто страшно було… — сльози самі собою виступили на очах, і я сховала обличчя в долонях.

Батько підійшов ближче, мовчки сів поруч і обережно обійняв. Його рука лягла мені на плече, важка та надійна.

— Дівчинко моя, — тихо мовив він. — Ти не вбивця.

Серце болісно кольнуло, адже такі самі слова сказав Емін. Але чому тоді мені все одно так страшно?

— Тату, — я підняла голову, витираючи очі, — звідки в мене магія?

Король дивився на мене довго, ніби вирішуючи, чи варто говорити правду. Я бачила, як він боровся з чимось всередині, і намагалася не квапити, сподіваючись, що батько поділиться всім, що знає.

— Всі жінки королівського роду володіють магією.

Я завмерла. Слова наче зависли в повітрі, пульсуючи новим змістом.

— І бабуся?

— І бабуся.

— І мама?

— І вона також.

— То чому мій дар запечатали? І хто це зробив? — я підвелася, не в змозі всидіти на місці. Серце калатало десь під самим горлом.

Батько теж звівся, зчепивши руки за спиною, і пройшовся кімнатою.

— Ми хотіли тебе захистити. Велика сила — це не лише благословення, а й тягар. Хоча… є й інша причина, — король зупинився та подивився мені прямо в очі. — Стародавня легенда каже, що колись дитя королівської крові вбере в себе всю магію світу. І тоді магія зникне.

Я мимоволі ступила назад. Повітря навколо мене наче стало густішим.

— Зникне? — прошепотіла я. — Назавжди?

— Назавжди, — тихо підтвердив він.

Я уявила наш світ без магії — без сяючих кристалів, без заклять, без артефактів і самих магів. У грудях стало тісно.

— Тобто я… можу бути тим самим дитям? Тим, хто все забере? — слова давалися важко. Перед очима знову спалахнуло полум’я зі сну, плач дитини та запах диму.

— Лія… — батько ступив до мене, але я відступила.

— Значить, можу, — видихнула, дивлячись на нього. — І ви вирішили запечатати мій дар, щоб не ризикувати?

Батько похитав головою.

— Ні, доню. Це намагалася зробити твоя мама, але їй не вистачило сил. І тоді вона звернулася по допомогу до королеви Кітанії.

— До матері Еміна? — я ледь не скрикнула. Серце пропустило удар.

— Так, — кивнув правитель. — Лише об’єднавши сили, вони змогли запечатати твоє джерело. Але це виснажило їх обох. Я не знаю, що саме тоді сталося, але обидві королеви загинули, повертаючись до палацу.

Король замовк. У його очах промайнув біль — давній, але досі живий.

— Ти дивом залишилася живою, — продовжив він тихіше. — Тебе знайшли біля воріт палацу. А я… — він опустив голову, пальці стислися в кулак. — Я втратив дружину. Тоді як Емін — матір.

Я притисла долоню до вуст, щоб з них не вирвався схлип. Горло здавило, а в грудях защеміло так, ніби все це сталося просто зараз.

— Виходить, — прошепотіла я, — наш із ним дар… пов’язаний. Ба більше, ми обидва втратили матерів, і, найімовірніше, через мене…

Батько мовчки кивнув.

Тиша між нами натягнулася, немов струна. І в цю мить я раптом зрозуміла, що сон міг бути не просто видінням. Він був попередженням або нагадуванням.