Розділ 9. Жахливий сон

Сон

Острів палав, наче велетенський смолоскип, і в цьому пеклі гриміли крики — дитячий плач, приглушені стогони поранених чоловіків та жінок. Дихати було важко, а запах кіптяви й крові лип до горла. Я йшла вздовж обвуглених домів, видивляючись тих, хто ще дихав. Ніхто не втече. Ніхто.

Посеред вулиці сиділа кучерява дівчинка — заплакана, з личком у бруді. Її худенькі ручки міцно стискали таку ж забруднену ляльку. Вона схлипувала гучно та жалібно… і цим лише сильніше дратувала мене.

Сиділа б тихо — може, прожила б зайві секунди.

Пальці стиснулися, в долонях спалахнув вогняний клубок, тепло якого вдарило в обличчя. Я вже направила його на дитину…

Раптом гучний стукіт у вікно наче розірвав дим і крики, вириваючи мене з крижаних та липких обіймів сну. Я підскочила на ліжку, серце калатало, ніби я щойно пробігла крізь полум’я в реальності. Груди важко здіймалися, а в горлі стояв присмак попелу.

Чорт… так страшно почуватися вбивцею.

Стукіт повторився. Я кинулася до вікна, побачивши, що там внизу стояв Емін. Хлопець усміхався і махав рукою, ніби щойно не порушив мій найстрашніший сон.

— Виходь, — прошепотів він одними губами. І я зрозуміла без слів.

Я поспіхом пірнула до шафи, витягла улюблений тренувальний костюм, накинула маску й вислизнула на вулицю. А вже надворі не встигла й слова сказати, як опинилася в міцних обіймах свого коханого.

— Я сумував, — видихнув він просто в маківку. — Куди ти зникла? Цілий день на тебе чекав. Навіть у твоєї помічниці хотів витрясти, та марно.

— Була з магістром Лондріном, — видихнула я, відчуваючи, як всередині поволі тане тривога. — Він відчув зняття печаті з мене та прибув на острів. Ми тренувалися весь день, і тепер я хоч трохи можк контролювати себе.

Я коротко переказала все, що сталося, і додала:

— Завтра перший етап турніру. Ти хвилюєшся?

— Трохи є, — усміхнувся мій принц, але в очах майнуло напруження. — Етап простий, та все ж… трохи переживаю. А твій батько буде?

— Має бути. І бабуся теж. Сподіваюся, хоч вони розкажуть, звідки в мене магія та чому мою силу запечатали. Але… давай зараз не про це. Я хочу поілитися з тобою тим, що мене лякає. — гучно видихнула, побачивши уважній погляд Еміна. —  Мені приснився сон. Дуже страшний. І я хочу тобі розповісти. Пішли погуляємо?

— Пішли, — без вагань сказав мій супутник і сплів свої пальці з моїми.

Ми рушили до ставка, і, дивлячись на темну гладінь води, я виклала все — і деталі сну, і те, як гидко було прокинутися з цим відчуттям.

— А що як це попередження? — запитала тихо, і голос зрадницьки затремтів.

— Лія, — принц ледь стиснув мою руку, — ти не вбивця. Сон — це просто сон. Там віддзеркалюється те, чого ти боїшся. Постарайся його забути… і думай про хороше. Наприклад, про мене.

Хлопець підступно всміхнувся та потягнувся до моїх губ. А я спіймала себе на тому, що хочу вірити кожному його слову. Так я й просиділа в лагідних обіймах до сходу сонця, поки перші промені не торкнулися води. Але як би добре нам не було разом, довелося розставатися — треба перевірити готовність арен до турніру, а Еміну не завадило б відпочити.

До дому пробиралася, наче злодійка. Та щойно відчинила двері маєтку, як наштовхнулася на батька. Він стояв у холі, спершись на тростину, і дивився на мене так, ніби бачив наскрізь.

— Привіт, тату, — ляпнула я, не подумавши.

Брови короля зійшлися ще дужче.

— Лія-Марія Арденійська, ви нічого не бажаєте мені розповісти?

Ох, десь я це вже чула…