Розділ 8. Ще один союзник

— Доброго ранку, магістре! — я намагалася звучати спокійно, хоча серце вже калатало, наче дзвін на вежі. — Щось сталося? — Його раптова поява не віщувала нічого доброго, і я ледве стримувала хвилювання, що наростало всередині.

Магістр Лондрін пильно поглянув на мене, трохи примруживши очі, ніби намагався зазирнути в саму душу. Його погляд був важким та пронизливим, і я відчула, як по спині пробіг холодок.

— Це ви мені скажіть, Ваша Високосте, — його голос був низьким, з легкою ноткою іронії. — Як гадаєте, чому я прибув раніше терміну?

Я нервово стиснула пальці, відчуваючи, як долоні стають вологими. Що сказати? У голові гуділо, і я, не довго думаючи, бовкнула перше, що спало на думку:

— Ви привезли мені маски? — з надією вигнула брови, хоча одразу зрозуміла, що ляпнула дурницю.

— Маски? — магістр ледь помітно посміхнувся, але в його очах промайнула іскра розваги. — Ні, Лія. Але звідки ви взяли, що маска не одна?

Я завмерла, відчуваючи, як щоки повільно заливає жар. Ой, невже він все знає? Треба вивертатися. Я зітхнула і вирішила зіграти на напівправді, обережно підбираючи слова:

— Ну… підслухала вашу розмову з батьком, — знизала плечима, намагаючись виглядати невимушено. — А ще… мені наснився сон, — додала тихіше, закидаючи вудку і пильно стежачи за реакцією свого співрозмовника.

Магістр різко нахилився ближче, і я мимоволі відсахнулася. Його брови злегка піднялися, а в голосі з’явилася насторожена нотка:

— Сон? І саме тому ваша сила прокинулася? — Його тон був спокійним, але я відчула, як повітря між нами загусло від напруги.

— Звідки ви… — я затнулася, відчуваючи, як серце пропустило удар. Звідки головний маг королівства знає про мою силу?! Я опустила погляд на підлогу, намагаючись зібрати думки. — Напевно, — пробурмотіла, відчуваючи, що приховувати вже немає сенсу. — Точно не знаю.

Магістр зітхнув, втомлено потерши скроні, і я помітила, як його плечі трохи опустилися, ніби він ніс на собі весь тягар століть.

— Я відчув, як була знята ваша печатка, — тихо промовив майстер, і в його голосі промайнула нотка співчуття. — Розкажете, що бачили уві сні?

Я кивнула, швидко зібравшись з думками. Серце все ще калатало, але я відчула полегшення — він не звинувачував, не допитував. Магістр просто чекав.

— Розповідь буде довгою, — зітхнула, відчуваючи, як напруга потроху відступає. — Може, поснідаємо разом? Я голодна, як дракон після сплячки!

Пан Лондрін ледь усміхнувся, і ця стримана посмішка чомусь заспокоїла мене.

— Не відмовлюся, — кивнув він, жестом запрошуючи мене йти вперед.

Ми попрямували до їдальні., де вже все було накрито, і я машинально сіла за стіл, намагаючись не думати про те, як це місце досі відлунювало диким болем. У пам’яті спалахнула картина: кров на підлозі, Емін, повалений ворожим мечем… Я стиснула кулаки і глибоко вдихнула, змушуючи себе повернутися до сьогодення. Магістр чекав, і я почала свою розповідь.

Я говорила довго, намагаючись не пропустити жодної деталі. Моєму співрозмовнику не доводилося мене квапити — він слухав з тією увагою, яка властива лише по-справжньому мудрим людям. Його очі не відривалися від мого обличчя, і я відчувала, як майстер буквально вбирає кожне моє слово. Ми допивали вже остиглий чай, коли я закінчила.

— Цікаво, — пробурмотів магістр, примруживши очі. Його голос був задумливим, але я вловила в ньому ледь помітну тривогу. — Хто ще в курсі?

Я зітхнула, відчуваючи, як напруга повертається.

— Тренер і принц Китанії, — відповіла, пильно спостерігаючи за його реакцією. — Він… він теж бачив цей сон.

Магістр мовчав, і я шукала в його обличчі хоч якусь підказку. Але він лише злегка нахилив голову, ніби обмірковуючи мої слова.

— Це добре, — нарешті промовив, і я з полегшенням видихнула. — Я поговорю з Його Величністю, і ми вирішимо, як діяти далі. А вам, Лія, варто зосередитися на турнірі й прийомі гостей. А ще… — Пан Лондрін зробив паузу, і його погляд став серйознішим, — тренувати вашу силу. Чи є тут місце, де ми можемо працювати без свідків?

Я зам’ялася. Його слова про мою силу знову викликали в мені суміш подиву й хвилювання.

— Магістр… але звідки у мене взагалі магія? — я нахилилася ближче, не в силах стримати розгубленість. — І чому вона була запечатана? Батько ніколи навіть не натякав…

Мій співрозмовник на мить застиг, і я побачила в його очах щось нове — теплу, майже батьківську печаль. Він зітхнув і тихо промовив:

— Розумієте, Лія, це таємниця не тільки вашого роду. І я не маю права розкривати її без дозволу короля. Але якщо говорити про саму магію… — він посміхнувся, і в його голосі з’явилася нотка тепла. — Я б хотів займатися з вами, якщо ви не проти.

— Проти? — ледь не підскочила від радості, відчуваючи, як серце наповнюється захватом. — Та я тільки мріяти могла про це! Якщо ви дійсно згодні, може, почнемо прямо зараз? — Я ледве стримувала посмішку, яка так і рвалася назовні.

Магістр коротко кивнув, і в його очах промайнула ледь помітна іскра схвалення.

— Ходімо, — сказав він, підводячись.

Моєю ціллю були печери — надійне укриття, де я могла практикувати свої здібності, не боячись сторонніх очей. Магістр терпляче пояснював мені найдрібніші нюанси, підказував, як направляти силу та відчувати її потоки. А я слухала, затамувавши подих, і з жадібним натхненням виконувала все, чого він мене навчав. Це було не просто тренування — це було справжнє одкровення.

Працювати з архімагом виявилося напрочуд легко. Я вчилася швидко, відчуваючи, як у кожному русі й слові відкривається щось нове. Але головне — я нарешті навчилася контролювати магічні викиди. Більше не було страху нашкодити комусь випадково. Тільки впевненість — втомлена, але міцна, наче сталь.

Ми тренувалися до самого вечора. Сонце вже хилилося до горизонту, коли магістр попрощався і відправився до палацу. Я знала: на нього чекає непроста розмова з батьком. А завтра… завтра вони обоє прибудуть на острів.