Розділ 52. Машина для вбивства

Я опустила руки, і ті, хто вижив, видихнули. Маги, що залишилися серед живих, знизали плечима і трохи відступили назад. Ватажок недбалим рухом пальців віддав короткий знак і покликав до себе двох посіпак. Вони підійшли до мене з магічними кайданами. І я відразу все зрозуміла: вони перекриють мені доступ до сили та перетворять на просту дівчину. А значить, наступна смерть — буде на моїх очах, і я нічого не зможу з цим вдіяти. Емін. Тільки не він.

— Лія! Не слухай їх! — кричав мій коханий, і його голос тремтів, ніби і сам знав, чим все це закінчиться. — Борись! Не здавайся! Чуєш мене?

Я смиренно опустила голову, принц щось говорив, але я нічого не чула, немов стіною відгородилася від навколишнього світу. Бунтівник хмикнув і наказав мене закути. Його поплічники з побоюванням поглянули на мене і акуратно наділи кайдани на мої руки. «Клац» — пролунало наче вирок, і магія згасла в мені. Чоловіки навколо з полегшенням видихнули, а звуки знову оточили мене.

— Чудово, — задоволено хмикнув головний, немов перед ним стояла не людина, а мішок з небезпечним пилом. — Тепер... — Він навіть не підняв голос і не змінився в обличчі. Просто промовив майже пошепки: — Вбийте його.

І мій світ розлетівся на шматки, розбиваючись в пил. Він просто зник.

Я кинулася вперед, наскільки дозволяли скуті руки, вириваючись та задихаючись, шепочучи безглузді «ні», які не мали сили. А потім час сповільнився до жаху. До тремтіння. Я бачила, як один з воїнів дістає меч. Як Емін намагається щось сказати, але меч злітає і — опускається.

— «Ні!» — кричала я в своїй голові, а губи не змогли вимовити й звуку. Лише тихе виття пораненої вовчиці розліталося по приміщенню. Принц повільно опускався на підлогу, а я втрачала будь-який зв'язок з реальністю.

Мить, коли я зірвала з себе кайдани — не пам'ятаю. Мить, коли я власними руками вбила головного бунтівника — теж. Після цього йшла низка смертей. Маги навколо мене не могли нічого зробити, вони просто падали мертвими, відчуваючи моє гнітюче бажання вбивати.

Я випивала їх усіх, але порожнеча всередині все ніяк не заповнювалася. Мені було все одно, хто переді мною. Смерть. Мене цікавила тільки смерть. Трохи пізніше я зрозумію, чому магам не можна віддавати абсолютну владу.

Я зупинилася тоді, коли перед собою побачила жінку в білому вбранні.

— Стій, Лія. Припини, досить, — вона все говорила, а я дивилася їй в очі і намагалася зрозуміти, звідки її знаю. Молода, гарна. Мені здавалося, що ми знайомі.

Я нахилила голову набік, спостерігаючи за кумедною жінкою, вона чомусь хмурилася і плакала. Плакати — це некрасиво. Я повинна її вбити, щоб вона замовкла?

— Лія, стій... — її голос був м'яким та теплим, наче дитяча колискова. — Припини, прошу...

Я дивилася на неї, нахиливши голову, як хижак, при цьому оцінюючи: загроза чи жалість? Я бачила, як вона тремтить. Плаче. А потім сказала:

— Доню... заради всього, що було, зупинись. — Я завмерла, мене немов по обличчю вдарили. Мама?

Але це неможливо. Моя мама померла. Я поховала її.

— Ти брешеш, — прошипіла. — Ти просто чергова ілюзія. Хочеш обдурити мене? Ви всі брешете!

Я простягнула руку в бік цієї прикрої перешкоди і вдарила по ній вихором смерті. Дивно, чому вона не впала? Це дратувало. Я пустила вогняну стіну, але і та не обпалила жінку. Туманна отрута, що випалює пустелю. Пам'ять підказувала мені плетіння одне за іншим, але вони не працювали.

— Не можна вбити мерця, Лія, — прошепотіла жінка. — Я не тут, але я й не пішла. Я частина тебе самої. Голос, який ти повинна почути.

— Навіщо?! — я задихалася, ноги тремтіли. — Навіщо ти мені це показуєш? Чому я повинна пам'ятати, як він помиравав?! Як я всіх... вбила?

— Тому що ти повинна це змінити, — її голос став суворішим. — Чуєш мене? Це не просто сон. Це попередження. Пам'ять, яку ти не маєш права забути.

Я вчепилася в голову руками, ледь не виючи. Я не хочу це пам'ятати! Не хочу! Занадто боляче!

— Біль потрібен, Лія. Без нього не буває сили. Не скидай його, а візьми з собою.

Було останнім, що я почула, після чтого моя співрозмовниця зникла. Все навколо мене зникло. А я відкрила очі, оглядаючись навкруги. Кімната. Світло. Ковдра. Я — жива. Десь далеко радісно і метушливо базікала Міллі:

— Їдуть! Вже їдуть! — її голос, такий пронизливо життєрадісний, ніби в цьому світі не існувало ні болю, ні смерті. — Потрібно зустрічати гостей! Турнір вже починається!

Я сіла, дихаючи, наче після забігу. Обличчя — мокре, руки — тремтять. Піжама. Звичайна піжама, і ніякої крові.

— Хто їде? — мій голос хрипкий, ніби я кричала уві сні.

— Як хто? Перші учасники турніру! Ми ж чекаємо на принца Кітанії, не забули? — Міллі розсміялася, але в очах промайнуло занепокоєння. — Ви в порядку?

— Принцесу розбудила? — прошепотіла я і сама здивувалася, як ці слова легко злітають з губ.

— Вона вже встала, одяглася і виглядає — ну точнісінько як ви. Я аж подумала, що помилилася кімнатою! — посміхнулася дівчина, але одразу ж нахмурилася. — Ви точно в порядку?

Я не відповіла. Просто відкинула ковдру і оглянула свої руки: шкіра — чиста. Ні крові, ні магії. Але всередині — все ще палало. Сльози ринули, немов повінь, і саме це налякало завжди уважну Міллі.

— Гей, гей, не треба! — вона обійняла мене, стискаючи, наче сестра. — Все добре. Ви не одна. Ми всі з вами. І Астій теж. Всі тут. Все буде добре.

— Тренер... він живий? — я вчепилася в її слова, ніби потопаюча у ковток повітря.

— Звичайно! — Міллі посміхнулася. — Всі живі і всі чекають на вас. Турнір ось-ось почнеться. Треба поспішати. Ви ж самі казали — перші гості дуже важливі, — помічниця повторила сказані мною колись слова, і я кивнула.

— За п'ятнадцять хвилин нам потрібно бути в холі... — повторила я майже машинально.

— От і добре! Такою ви мені більше подобаєтесь, — підморгнула Міллі і вийшла.